Ггош їЬе Соїіесїіоп о£ 1:Ье Іаіе

ЛОЩ ШС2КІН

ДМИТРО ДОРОШЕНКО

Мої спомини

про недавнє-шінупе

(1914 — 1918)-

■ ■ ■

«

Частина перша і друга.

Галицька ІРуїна 1914—1917 років. Доба Центральної Ради.

ЛЬВІВ, 1923.

ВИДАВНИЦТВО „ЧЕРВОНА КАЛИНА".

9

ДМИТРО ДОРОШЕНКО.

• • V (Ньо и ^і/о о

Мої спомини про недавнє-минуле

(1914—1918).

Частина перша.

І ' І | < у

Галицька Руїна 1914—1917 років.

ЗБІРКА

ІВАНА ЛУЧКОВА

— - — ЛЬВІВ 1323 —

ВИДАВНИЦТВО „НЕРВ О НА КАЛИНА*4.

‘

'ь

. -

. % ф

/923'

V-"'

ч ^

З ДРУКАРНІ СТАВРОПИҐІЙСЬКОГО ІНСТИТУТІ під управою О. Яськова.

Думка списати свої спомини про Галицьку Руїну 1914 — 1917 років прийшла мені ще в 1918 році, коли в моїх руках був увесь архів „Галиційскаго генерал- губернаторства и з усіми його „ секретними 44 ділами. Я рішив використати документи цього архіва, щоб, доповнивши його своїми особистими вражіннями, дати нарис історії цієї па- мятної доби в житті галицької України, тим більше, що в літературі, крім книжечки І. Петровича „Галичина під російською окупацією и (Відень, 1915), майже нічого по цьому питанню не істнувало. Я розпочав свою працю і вже видрукував її початок під титулом „Галицька руїна 1914 — 1917 років (спогади й вражіння)44 в 3-ій книзі місячника „Наше Минуле 4‘ (Київ, 1918). Але мені не довелось вже побачити того початку в друку, в січні 1919 р. я виїхав з Київа, і що сталось з галицьким архівом, я не знаю.

Весною 1921 р. на пропозицію редакції американської ,, Свободи41, передану мені листовно через д ра Л Цегель- ського, я почав писати свої спомини наново (тепер уже виключно з памяти) і вислав їх (1914—1916 року) до редакції. Але вони не були друковані, і на кілька моїх ли¬ стів до редакції і до д-ра Л. Цегельського, ні перша, ні другий нічого мені не відповіли так, що я навіть не знаю, що з моїм рукописом сталось. В усякім разі поводження редакції ,, Свободи44 й д-ра Л. Цегельського для мене незро¬ зумілі

В 1922 р. на прохання редакції російського місячника ,,Историкт> и Современник'ь44, що виходить в Берліні, я спи¬ сав коротенько свої спомини під назвою ,,Войиа и рево¬ люція на Украйні*4 (друковано в книгах 1-й та 2-й з 1922 р. і в 4-ій з 1928 р.), маючи на увазі головно інформаційну мету : познайомити російське громадянствс з українським рухом і життям 1914 — 1918 років — в українсьому осві¬ тленні. Тепер, на пропозицію Видавництва ,, Червона Ка-

лина“,

подаю свої спомини рідною мовою, пишучи їх на¬ ново і маючи на увазі головно галицько-українську публіку, для якої справи її тісніщої батьківщини за часи Світової Війни, гадаю, мають особливий інтерес.

До споминів про ., Галицьку Руїну1',, які складають перці}' частину книги, додаю ще другу частину — мої спомини з часів відродження української державності! над Дніпром в 1917 — 1 9 1 8 роках. Ми ще так близько стоїмо до цих подій, що важко сучасникові й свідку зберегти по¬ трібну обективність і безсторонність. Але надіюсь, що все ж такії в своїх споминах подам такі фактичні матеріали, часи і деталі, які певно матимуть інтерес для історика — та й для сучасника.

Прага, 12 серпня 1923.

г.

Моя подорож за кордон в липні 1914 року. Львів на передодні війни. Поворот з ІІІвайцарії до Київа „довкола Европи“. Війна і українство. „Найкраща нагода раз на все знищити так званий український рух“. Погром українства в Київі й у Львові.

Літом 1914 року я виїхав на місяць за кордон для спо¬ чинку. Я вибрав собі для побуту Швайцарію і дорога мені лежела через Львів, Краків та Відень. В половині 'липня по старому стилю вирушив я з станції Боярка під Київом, де перебував з родиною „на дачі“. Одна ніч їзди, і я вже на кордоні, на стації Радивилів, де я рік передтим гостював у нашого звісного письменника і діача, д-ра Модеста Ле- вицького, що служив тут якийсь час при залізниці лікарем. Звідси ми робили наші екскурсії по Західній Волині, до Берестечка, до Луцька та до инших місцевостей. В Ради- вилові ніколи, здасться, не бувало на станції людно : го¬ ловний рух між Україною й Галичиною йшов звичайно через Волочиска, і туди здебільшого й простували подо¬ рожні. Одже й сим разом публіки було небагато, паспор¬ тові операції відбулись за якусь годину, і я вже по той бік кордону, в Бродах. На швидку руху снідаю, купую останнє число „Діла“, згадуючи, як колись, у перве пере¬ їздивши російсько-австрійський кордон, — з яким свято¬ бливим почуттям купував я тут „Ділоц — тоді, коли у нас в Київі української преси не було. Тепер уже мали свою „Раду“, а „Ділои вільно прихопило до Київа. Сідаю до австрійського вагону, що завжди після російських здавався таким маленьким, слухаю, як один кондуктор свистнув, а другий грає в трубочку, і потяг наш рушає. Швидко пе¬ ребігають повз мене станції Ожидів, Заболотці, Красне, милуючи моє око своїми написами українською мовою. В Красному пересідаю на поспішний поїзд, що йде з Тер¬ нополя; носильщик, шо переносив мої речи, побачив у мене ^Діло“ і зрадів: натрапив на „землякац з Росії; але ніколи нам балакати, поїзди стоять тут не так довго як в Росії ; сідаю знову і не встигаю розбалакатись з якимись подо¬ рожніми з Одеси, що їдуть до Каральсбаду, як ось замаячила

6 -

в далечині гора з висипаним курганом: цеж уже Високий Замок, а там і Львів.

Хоч як поспішав я до Швайцарії, щоб використати свій місяць спочинку, але не зупинитись хоч на пару день у Львові не міг. Рівно десять літ перед тим — у 1904 р. — був я вперше у Львові і прожив тут пару місяців; се було підчас літніх університетських курсів, що було урядило «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки“ під проводом проф. М. Грушевського. З того часу рівно десять років не був у Галичині, хоч зно ини з нею піддержував дуже живі і знав, який великий поступ зробила вона- за ці десять років на всіх полях громад¬ ського життя і подивитись на це власними очима, одві* дати старих знайомих і приятелів, проти цеї спокуси всто¬ яти я не міг, хоч би й як поспішав.

З двірця їду до „Народньої Гостинниціи. В 1904 р. її ще не було, і доводилось тулитись по всяких чужих готелях і шукати знайомих по чужих каварнях. Тепер же не встих я ще росташуватись, як зустрів одного, другого знайомого, потім побачив своїх приятелів-еміґрантів Вол. В. Дорошенко, Ол. Ф. Назарієва і з ними почав обходити інституції, які мене особливо цікавили та розшукувати потрібних мені людий. Справді, як виріс український Львіз за цих 10 років! Тоді більшість українських інсти¬ туцій тулилось в будинку „Просвіти" на Ринок ч. 10. Тут була тоді й „Академічна Громата", куди я найбільше в ті часи вчащав. „Наукове Товариство імені Шевченка" мало тоді всього одну каменицю на вулиці Чарнецького ч. 26 і містилось само з усіми своїми установами в партері, а решта все віддавалось в найми А яка ріжниця тепер : „Дністер" мас свій окремий будинок. „Наукове Товари¬ ство" прикупило нову камяницю і розмістило свій музей і свою бібліотеку так, що є на що подивитись. Саме тоді переносили бібліотеку з „Академічного Дому". А там „Му¬ зичний Інститут імени Лисенка", чудовий „Національний Музей" і т д. Як усе повиростало, як поширилось! Тоді, наприклад „Діло" виходило в 1500 примірниках і уявляло з себе один аркушик на 4 сторінки. Тепер же була велика газета європейського типу, мала вже значний тіраж, мала прекрасно влаштовану власну друкарню, котру з зрозумі¬ лими гордощами показував мені М. М. Лозинський, що заступав на той час редактора. Та що будинки! Коли я побачив львівських знайомих, почув їх настрій, дові¬ дався про сподіванки і пляни, то поступ, який зробило українське життя в столиці краю та ці десять років уя¬ вився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут у Гали¬ чині державною нацією, вони вже були на дорозі до

— 7

того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі. Почувався вже инший як колись розмах політики, панували ширні інтереси й пляни. У Львові готувались до великого січового зїзду, і д-р К. Трильовський пода¬ рував мені тільки що видану книжку — військовий статут, перший такий статут на українській мові, для майбутньої національної армії, що мала повстати з оцих „Січий*.

Коли у вечорі пішли ми гуртком знайомих на Висо¬ кий Замок і звідси дивилися на панораму Львова, то пригадалось мені, як перед десяти роками гуляв я тут одного разу з небіжчиком Хв. К. Вовком; він росповідав мені, як то він перший раз приїхав до Львова щось за двадцьтьпять років перед тим, і як тоді виглядав україн¬ ський Львів, а як тепер (в 1У04 р.): який великий поступ! Як тоді в 70-х роках не було ніде української вивіски, а тепер ідеш Руською вулицею і скрізь бачиш українські написи ; як мало було ще українських інституцій, і які слабкі; як мало було людий, громадян національного на¬ прямку, яка мізерна була преса, література... Але за ці де¬ сять років, що ділили мене від мого першого побуту ві Львові, поступ безмірно більший, як за ті двадцять пять, що ділили покійного Вовка від того часу, як він емігран¬ том, простуючи на захід, у перве попав до Львова і двад- цятьпять років згодом, коли його прошено читати ви¬ клади з української етимології на вакаційних університет¬ ських курсах, на котрі приїхало аж тридцять пять студен¬ тів і студенток з Великої України ! Я нагадав про це п. Ю. Бачинському, що був тоді на прогульці з Вовком і зі мною, а тепер зустрівся зі мною в „Народній Гостин* ниці*. Але він розповів мені про такий поступ на полі народньої Організації, на полі скріплення політичної св - домости й державного самопочуття, що далеко лишили за собою усе, що я уявляв собі, дивлячись на національні інституції у прегарних власних будинках, на ті музеї, бі¬ бліотеки, книгарні, редакції, друкарні !

Поміж галицькими знайомими я зустрів і цілий гурт своїх земляків з Великої України ; памятаю, були тут крім В. Дорошенка та Назарієва, ще Л Юркевич, М. За¬ лізняк, Д. Донцов, Ф. Королів, А. Жук, А. Гаврилко, И. Любарський Письменний. Майже усі вони брали близьку участь в місцевому громадському й культурному житті, дехто служив на посадах по українських інституціях. Тепер уже ці інституції стояли на своїх власних ногах. Мені було приємно, що так багато з їх було засновано нашими наддніпрянцями, що дали їм своїми жертвами перебути перші довгі роки, поки громадянство в Галичині виросло й зміцніло. Тепер уже минули часи жертв і меценатства:

8. —

тепер сам народ тримав долю своїх інституцій у власниж руках, і окремі прояви благородного меценатства, такі як наприклад прекрасні фундації митрополита Андрія Шеп- тицького, були лиш гарними квітками на загальному бар¬ вистому фоні громадської самодіяльности, карности і на¬ ціональної дісціпліни.

Три дні мого побуту ві Львові пролетіли як сон. Стільки цікавих зустрічей, скільки інтересних розмов! Па- мятаю, послідній вечір провів я з цілою громадою земля¬ ків з Наддніпрянщини в гостях у посла Я. Ц го на дачі під Львовом. Там були і трос англійських журналістів, що приїхали до Галичини знайомитись з краєм і спеціяльно з українськими справами: також знак, що Галицька Укра¬ їна виступає вже на полі міжнароднього політичного життя. Серед них був один — д. Рафалович — що вже раніще був звісний своїми публікаціями про Галичину. Те¬ пер він збірався видати спеціяльну книжку.

Якось перед відїздом уже переходили ми з Вол. В. Дорошенком Гетьманськими валами. Це була неділя і по бульвару гуляло багато австрійських жовнірів в своїй яскравій уніформі. Я й кажу свойому тезкові: „Чи встоять ці півники проти москалів? Ой, глядіть, як почнеться війна, то буде тут у вас генерал губерна¬ тором граф Бобринський !и Він тільки засміявся, — до того мої слова здались чудними. — „Ще й як битимуться* Ви не дивіться, що вони такі малі та куці, як до діла дійде, то битимуться добре**. І нікому з нас не уявлялось навіть, що ці слова промовлені мною справді навмання, здійсняться, та ще так скоро! Тоді ще не вважа¬ лося такою можливою війна. Правда, вбивство австрій¬ ського наслідника Фердинанда, про яке я прочитав ще в Київі, викликало певну трівогу, але серед широкої гро¬ мади ніхто не вірив у реальну можливість війни; думка була, що все якось і на сей раз влаштується мирно.

Як ні цікаво мені було ще залишитись у Львові, але на четвертий день я виїхав. На двірець провадили мене В. Дорошенко і Назаріїв. Тільки що сів я до вагону, як хлопчик-ґазетяр почав вигукувати на плятформі заголовок якоїсь сензаційної новини. Мої спутники купили газету і встигли показати мені. Там стояло про ультіматум Ав¬ стрії сербському урядові. Якесь несвідоме перечуття чо¬ гось страшного обхопило нас усіх трьох. Але ледве всти¬ гли ми обмінятись кількома фразами, як поїзд уже рушив. Ніхто не передчував одначе, до яких страшних подій служив прелюдією цей ультіматум, що його передав в Біл- городі граф Форґач, той самий, що чотирі роки згодом опинився послом у Київі.

9 —

Та вражіння од телеграми скоро розвіялось і я по¬ чав думати про все, що я бачив у Львові. Робилось од цього ясно і радісно на душі. Так, Галичина вже починає жити державним життям. Дарма, що Велика Україна ще спить, але коли прокинулась і здобуває вже державні права, хоч частина української землі, то це прискорить процес відродження і у нас. Останні числа українських видань, що я купив у Львові, — тут було і „Діло4* і пре¬ красно видавана „Ілюстрована Україна" і „Свобода" і ще якісь — немов нагадували мені, якого розвитку досягло в Галичині наше4 культурно - національне життя. „Колись будемо мати таке і в Київі!" думав я.

У Кракові я зупинився на одну добу і на швидку руку оглянув його памятники. В потязі, що йшов з Кра кова до Відня, здивувала мене велика сила австрійських офіцерів. По всіх вагонах видко було їхні блискучі мун- дури. З Кракова кілька станцій їхав зі мною познанський поляк, що дуже нарікав на те, що мусить перервати своє лікування в одній з краківських санаторій і ставитись до війська — він був резервовим офіцером пруської армії. Перша звістка, яку я почув у Відні, було оповіщення війни Сербії. Я поїхав до готелю Мііііег на ОтаЬепіі, в якому давно колись зупинявся по пораді небіжчика Евг. Олесницького. Був дуже стомлений і скоріще ляг спати. Коли чую в ночі — якийсь глухий шум, неначе рев. Я кинувсь до вікна і що бачу: внизу на вулиці море людських голов ; юрба тихо посувається, виспівуючи якийсь не то гимн, не то марш, і всі йдуть в напрямку до цісар¬ ського палацу. Я догадався, що це патріотична маніфе¬ стація, — віденці радіють війні. Чи передчували бідолахи, як сумно вона для них скінчиться! Маніфестація тяглася нілу ніч аж до ранку, перепинив її тільки дощ, що пішов вранці. Я вже не міг заснути тої ночі, напосіли чорні думки. Але на другий день вранці, коли мені прийшлось ходити по Відні, я ніде не помітив якогось патріотичного захоплення. Це було зовсім не те, що довелось мені трохи згодом побачити в Берліні. Ранком кельнер, що по¬ давав мені каву, з іронічною усмішкою на адресу демон¬ странтів запитав мзне: ...ну, як Вам подобалось сього- дняшне нічне гуляння віденців?" Візник, що у- вечорі віз мене на ^езіЬаЬпЬої, показав мені на групу мобілізованих людий, що йшли співаючи, і сказав: „диваки, чого вони радіють?"

В ночі, коли я вже їхав на Інсбрук, в купе спального вагону мене збудили. Роблено якусь перевірку паспортів. Нечувана річ! — „Ваш паспортц. Показую. Подивились, вернули, ідуть далі. Я питаю кондуктора: „що таке?" —

10

Шукають Сербів, одповів той. „Так ось яка вона — вій¬ на !“ Заворушилась думка: чи не пввернути назад на схід? — Пусте, рішив я, — війну буде дуже швидко льокалізо вано... хіба можлива європейська війна?

В Льозанні, що була метою моєї мандрівки, я мав розшукати мойого земляка киянина К. М. Оберучева, котрий обіцяв знайти мені кімнату в якомусь пансіоні. Оберучев був колись полковником артилерії: він пристав до партії соціялістів революціонерів і за співчуття до якогось зброй¬ ного виступу в Київі 1905 р. його було віддано під суд, позбавлено мундура і вислано по-за межі РоЛЇ. Він осе¬ лився в місцево ти 1а Заііаг над Льозанною і жив там з родиною. Хоч було пізно, я з двірця поїхав просто до нього.

Оберучев повів мене до найближчого пансіону, замо¬ вив кімнату, де я й оселився, і заявив, що в мене цікава сусідка — Віра Миколаєвна Фіґнер (відома революціо¬ нерка, що двадцять років просиділа в Шлісельбургській фортеці). Сам Оберучев, завзятий соціяліст революціонер, обертався переважно в кружках революційної еміграції з Росії і знайомства в його здебільшого були „партійній Ми з ним були знайомі на .українському грунті: він лю¬ бив Україну, співробітничав у „Кіевскій Стариніи та в ин тих українських виданнях; у нас були і спільні приятелі — родина Русових у Київі. Од С. Ф. Русової я привіз Обе- ручеву листа. З пані Фіґнер я не встиг познайомитись, вона лежала хвора і не виходила з кімнати, а мені вза¬ галі не довелось довго пробути в Швайцарії, бо вже за два дйі стало ясно, що буде велика буря : катастрофа світової війни висіла в повітрі ..

„Скажітьа — питав я Оберучева: „ви як людина вій¬ ськова, артилерист, Ви кажете, що Вас допускали на ар¬ тилерійські вправи швайцарської армії, то скажіть — чи буде війна, чи ні? — „Та що Ви! Хіба можлива тепер війна? При теперішному стані військової техніки війна булаб таким жахливим кроволиттям, що ні один уряд не зважиться напасти на другу державу, щоб не викли¬ кати загальн ) - європейської війни. А в Сербії усе скін¬ читься демонстрацією, воєнною прогулькою*.

Хотілось вірити словам Оберучева, яко спеціяліста, хоч газетні звістки ставали з кожним днем трівожніщі. Я дуже хотів з'їздити до Женеви, щоб розшукати там і познайомитись з знакомитим Кузьмою Ляхоцьким, дру¬ карем Драгоманових виданнів. Я й поїхав туди пароплавом по Леманському озеру. Але як тільки приїхав до Женеви, то прочитав в газеті таке, що просто з гіристанні пішов на станцію і вже поїздом скоріще поїхав назад до Ло-

11

занни з тим, щоб завтра вже вирушити до дому. Сумніву не було: європейська війна от от мала вибухнути. Уже й Оберучев не затримував мене. Я рішив їхати через Німеч¬ чину, вважаючи, що коли війна і вибухне, то по Німеччині, яко країні найбільш культурній, найлехче буде проїхати. Я купив квиток просто до Варшави, через Базель- Берлін.

Я дуже помилився в своїх рахунках. Доїхати до Вар¬ шави мені не довелося. До Берліна я попав як раз в день проголошення війни з Росією, але все-таки добився до Торна до самої німецько російської тодішньої границі. Пе¬ реїхати границю вже було неможна. З Торна мене з ці¬ лою масою російських підданих повезли до Штетіна. Звід¬ ти на остров Рюген. Довелось зазнати багато лиха в цій мандрівці. Серед великої юрби подорожніх, котрих так само як і мене захопила війна, зустрів я кількох земляків: Миколу Міхновського, проф. Ів. Фещенка-Чопівського, проф. Евг. Тимченка й ще декого 3 острова Рюгена мені поща¬ стило скоро вибратись до Швеції, в Стокгольм. З Сток¬ гольму я проїхав шкуною до Гапаранди вдовж цілого шведського побережжа, потім до Торнео і звідси вже по¬ їздом через цілу Фінляндію до Петербурга. Ціла ця подо¬ рож від Лозанни до Петербурга взяла 16 день, і повторюю — довелось зазнати багато неприємностей, тяжких пригод і всякого страху. Писати про це все не варто, бо після того всього, що ми пережили за останні роки від початку світової війни ледве чи це кому було б і цікаво читати. Але з того, який був початок, як швидко і несподівано зникали і змінялись в поглядах і в практиці культурних людей в культурних державах усі, здавалось, такі міцні здобутки цивілізації, як несподівано вибухала національна ворожнеча і озлоблення поміж народами, які бог зна від якого часу мирно жили в сусідстві, — - можна було гадати і передчувати, що ця війна потягне за собою незліченні жахливі наслідки і що в цілому устрою європейського життя повстануть глибокі переміни, і хто знає, чи на краще

Ще в дорозі через Фінляндію довелось мені почути про небувалий патріотичний захват, який обхопив усі кру¬ ги російського громадянства, про патріотичне захоплення представників усіх національностей російської держави і т. д. Оповідали, як відразу припинився на звістку про війну великий страйк петербурзьких робітників і як вони замість червоних розгорнули трьох кольорові державні прапори і ходили величезними маніфестаціями по вулицях. Оповідали, як в Державній Думі представники усіх націо¬ нальних груп складали один за другим урочисті заяви про свою лояльність і вірне виконання обовязку перед держа-

12 —

вою. Росказували про те, як відомий лідер російських ре¬ акціонерів і антісемітів В. Пуришкевич прилюдно цілувався з якимсь жидом, маніфестуючи забуття прежніх кривд і обеднання в одному патріотичному пориві. Не чув я тіль¬ ки нічого про якийсь виступ українців, про якесь їхнє ре¬ агування на події. Прибувши до Петербурга, кинувся я зразу до знайомих земляків, але нікого не застав, усі ще були на від'їзді на Україні і не встигли ще повернутись до столиці, Тоді я почімчікував до „Української КнигарнР на т. зв. Петербурській Стороні і тут застав завідателя тої книгарні п Крехотня. Від нього я довідався про таку но¬ вину, як закриття в Київі газети „Рада", головного тоді нашого національного органу. Газету було закрито на дру¬ гий день після того, як в їй появилася передова стаття на тему про потребу всім стати на оборону спільної батьків¬ щини і тим самим боронити „наші хати, наші тихії гаї4*, як стояло в статі. Заборона „Ради" сталася немов у відпо¬ відь на цю лояльну заяву. Початок не віщував нічого доброго. .

На другий день мені пощастило добути квиток до Москви — пасажирський рух був тоді з початком війни дуже обмежений — і я зразу виїхав. У Москві я просто з двірця поїхав до С. В. Петлюри, мого давнього товари¬ ша й приятеля (в ті часи), який служив в управі страхово¬ го (асекураційного) товариства „Россіи" на Лублинській площі. Тепер, як звісно, цей величезний будинок служить осередком страшної московської „Чека", і в його льохах мордують та розстрілюють людей. Петлюру я застав на службі і розповів йому про свої пригоди. Він зараз же скликав гурт своїх товаришів службовців, і я мусів по¬ вторити перед ними своє оповідання ЯК ЖИБИЙ свідок і жертва тих „німецьких звірств", про які тоді стільки го ворилося й писалося в Росії. В Москві панувало ще біль¬ ше патріотичне захоплення ніж в холодному Петербурзі і разом із тим вибухла злоба до німців, підсичувана звістка¬ ми про ті справді безглузді й непотрібні утиски та зну¬ щання, яких вони допускалися на мирних мандрівниках і хворих з Росії, що як звичайно переповнювали німецькі курорти і яких несподівано застукала там війна.

\ Петлюра редагував тоді у Москві місячник „Україн- ская Жизнь44. що виходив тут від 1912 року і являвся свого роду офіціозом організованого українства в Росії й на¬ шою тодішньою трибуною перед російським громадян¬ ством. Місячник цей згуртував біля себе найкращі наші лі¬ тературні сили того часу по обох боках австро російського кордону. Старий і досвідчений журналіст Петлюра д>же добре редагував „Украинскую Жизньи. Кошти на її видан-

13

ня давали українські громади з Київа, Петербурга й Москви.

„Ви дуже до речі опинились тут, звернувся до мене Петлюра: ми саме зараз випускаємо замість чергової сер¬ пневої книжки „Украинской Жизни“ особливе екстренне видання свого роду деклярації з приводу війни. Серед на¬ родностей, представники яких заявили про свою лояль¬ ність з трибуни Державної Думи, не знайшлось українців, так нехай така деклярація зявиться від редакції „Украин- скої Жизнии, яко одинокої української трибуни перед ли¬ цем російського громадянства. Ось ми зберемось по обіді де з ким із тутешніх земляків, прочитаємо проект нашої деклярації, а Ви перекажете про це киянам14.

По обіді зійшлось нас усього четверо людей: крім Петлюри та мене ще тільки Ол. Хруцький адвокат у Мо¬ скві, та Яків Шеремецинський, адвокатський помічник і но¬ мінальний видавець „Украинской Жизни“. Більшість москов¬ ських українців була як і в Петербурзі на виїзді. Автором тексту деклярації був сам Петлюра. В ній говорилося, що для українців єсть лиш один вибір між Росією та Ав¬ стрією, — вибір на користь Росії, і що українці повинні чесно та совісно виконати свій обовязок перед державою. Говорилося про нещиру політику Австрії що-ао своїх укра¬ їнців, про ті розчарування, яких весь час зазнавали й за¬ знають наші галицькі земляки ; зазначалося, що в Росії офіціяльні круги з недовіррям і неприхильністю ставляться до українських домаганнів, але ця війна, де українці ли¬ тимуть свою кров поруч усіх инших за спільну батьківщи¬ ну, війна, котра має провадитись передовсім на українській землі повинна розвіяти всяке недовірря і передсуди і дати українцям усе те. на що вони заслуговують і мають право.

Петлюра аргументував потребу такої деклярації про лояльність тим, що в цей історичний момент, коли відбу¬ вається немов „примирення*4 російського громадянства з своїм урядом і робиться немов перегляд усіх народно¬ стей імперії, мовчанка українців може служити скріпленням того погляду, наче вони або не істнують зовсім, або що для них в межах російської державности не може бути місця. А такий останній висновок мав би між иншим дуже лихі практичні наслідки для українського життя під тепе¬ рішню хвилю. Треба також рахуватись із тим, що широкі круги громадянства й народніх мас на Україні принаймні тепер, в перші дні, піддались загальному захопленню і дивляться на війну так, як на необхідну оборону від во¬ рога, що нападає на нашу хату. Одже деклярація „Укра¬ инской Жизни** являється справжнім висловом настроїв широкого українського загалу, і тому її треба оголосити. Ми ухвалили прочитаний нам текст і він скоро потому по-

14

явився замість чергової книжки „Украинской Жизни", яка вийшла пізніше.

Я недовго затримався в Москві, поспішаючи скоріше до Київа, до своєї родини, до товаришів по громадській роботі. Цілі дві доби їхав почтовий поїзд, переповнений пасажирами, від Москви до Київа, цей час мені здавався вічністю. Серед пасажирів було багато покликаних до вій¬ ська резервових офіцерів, серед них моїм сусідою у вагоні опинився мій давній товариш по студентській громаді в Пе¬ тербурзі Іван Личко, український публіцист, що писав в одеських „Южньїхь ЗапискахтД „Літератуг но-Науковім Вістнику" та по инших виданнях. Доля судила йому одним із перших ввійти до окупованого Москалями Львова, а по¬ тім цілі роки нидіти в німецькім полоні.

Невеселі новини довідався я, коли нарешті дочвалав до Київа: більшість українських видань було завішено, а одного з редакторів місячника „Українська Хата" Павла Богацького заслано до Сибіру. Не помогла й лояльна заява „Ради", й те що місяць перед тим австрійська прокуратура у Львові сконфіскувала липневу книжку „Літературно- На¬ укового Вієтника", видаваного тоді в Київі, За статтю проф Грушевського „Сараєвська трагедія", де він гостро осуджу¬ вав політику покійного ерцгерцога Франца-Фердинанда. що грозила крівавими міжнародніми конфліктами. Українство відразу було зараховано до сил, ворожих Россії у насту¬ паючій війні і на нього посипались репресії.

Особисто я довідався про одну прикру для мене но¬ вину. В Київі з весни увільнилася посада директора міської публичної бібліотеки. Наша громада хотіла, щоб директо¬ ром такої важної культурної інституції був Українець, одже висунуто було мою кандидатуру. Я в той час був бібліо¬ текарем київського Художньо- Історичного Музею (тепер Національний Український Музей) і давав лекції в двох комерційних школах, де директорами були наші люде — П. Холодний і Гр. Козленко Заміщення посади директора Публичної Бібліотеки залежало від міської Думи, а затвер¬ дження — від київського губернатора. Отже дума вибрала мене одноголосно, а там мав сказати своє слово губерна¬ тор. Тимчасом я виїхав за кордон і от тепер довідуюсь, що губернатор мене не затвердив через моє „українофіль¬ ство” і „політичну неблагонадійність". В канцелярії губер¬ натора один землячок мені пояснив, що в звичайні часи моя кандидатура можеб і пройшла, але „під такий час" гу¬ бернатор затвердити мене не зважився.

Настрій серед київських Українців був дуже пригніче¬ ний. Усі сподівались як найбільшого лиха від цієї війни, як що вона йтиме успішно для Москалів. Одчай і роспач

брали людий, коли думалось, що оці кайдани на україн¬ ське життя куються українськими руками, поливаються українськими руками. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим „підйомом", Тимчасом одна за другою надходять звістки, що російське військо все далі та далі посувається в глиб території Галичини, і скоро звідтіля почали доходити ще неясні чутки про загальне гонення на українство і про ни¬ щення всяких ознак українського національного життя. Ма¬ ніфест великого князя Николая Николаевича до „карпато- русскаго народаа не віщував нічого доброго Ще більш непокоїла нас діяльність ..Освободительнаго Карпато-рус- скаго Комитета“, що заложився в Київі з вибухом війни Цей комітет складали відомі провідники галицьких москво¬ філів, котрі якось зуміли втікти з Галичини перед самим початком війни Разом з ними був один москвофільський діяч, що вже від довшого часу перебував у Київі на по¬ саді учителя німецької мюви в київській 1 -ій гімназії. Це був відомий др. Юліян Яворський. Про нього знали, що колиєь це була поступова людина, він листувався один час з Дра- гомановим, писав доволі цінні розвідки про український фолькльор і старе письменство в Галичині, останніми ча¬ сами його зроблено було доцентом київського універси¬ тету. Але разом з тим він відзначався якоюсь запеклою ненавистю до всього українського і не мав ніякого жалю до тих своїх земляків у Галичині, що додержувались укра¬ їнського національного напрямку. Про один дуже характе¬ ристичний для Яворського з цього погляду випадок я рос- кажу трохи далі. Так от цей то др. Яворський був одним з головних керманичів „Карпато-русскаго освободительнаго Комитета“, що мав своїм головним завданням допомагати побідній російській армії руйнувати українське життя. Ка¬ зали, що Яворський був автором одної книжечки, надру¬ кованої штабом київської військової округи з підзаголов¬ ком, що це „секретне видання*. Ця книжечка мала служити підручником про Галичину, про її національні відносини, давала відомости, як роспізнавати „мазепинців" і „русскихь* (у перших мовляв, в хаті висить портрет Шевченка, лежать на полицях „мазепинські" книжки і т. д.). Цю книжечку давали від штабу кожному офіцерові, що їхав на галиць¬ кий фронт. Кілька примірників цієї книжечки попали зразу до наших рук через мобілізованих офіцерів-українців.

Що одною з головних причин війни для Росіі було бажання захопити Галичину і знищити там осередок націо наявного українського руху, показали нам слова тодішнього міністра закордонних справ у Росії Сазонова. Коли до нього трохи згодом явилась делегація від громади Петербург-

16 -

ських Українців, яко до найбільш ліберального „європей¬ ського* з міністрів, та прохала заступитись за український рух, так несправедливо і нерозумно, мовляв, нищений ро¬ сійською владою в Росії і в Галичині, то цей ліберальний міністер відповів: „що ви хочете? Тепер то й випав най¬ більші зручний мент для того, щоб раз на завжди покін¬ чити з вашим українством !“ Відповідь ця не вимагала ні¬ яких коментарів.

Дійсність показувала, що міністр Сазанов дуже вірно схарактеризував курс політики російського уряду що до українства. Справді, громадське українське життя у нас в Росії завмерло. Всі газети й журнали один за другим були закриті. Коли редакція „Ради* звернулась до військо¬ вої влади, щоб їй дозволено було відновити видання га¬ зети, генерал Бухгольц дав класичну відповідь: „Не дозво¬ ляю. Нехай краще не просять !и „Просвітив які подекуди збереглися ще од Столипінського розгрому в 1910 році, теж позачинювано. Українські клюби рятувалися тим, що всі: київський, полтавський, петербургський, московський — по¬ вернулись в лазарети для ранених. Українська молодь, як з інтелігенції, так і з народу пішла емірати за Росію на полях Галичини й Східної Прусії, в тім числі всі „мазе- пинцім призивного віку. Ті, що залишились мусіли мовчати, навіть коли-б вони схотіли заявити про свою вірність і ло¬ яльність. Справді, на зверх виглядало так, ніби з україн¬ ством в Росії вже „покінчено". Для російського правитель- ства і для тих кругів російського громадянства, що думали будувати майбутнє своєї держави на повній одноманітности й нівеляції усіх її народностей, зоставалась ще тільки Га¬ личина, „Піємонт* українства, кубло мазепинства. І ось щоб „з корнем вирвати цю заразу*, „роздавити раз на завжди осине гніздо “ й були звернуті всі заходи й зусилля. Це ми в Київ! дуже скоро побачили і відчули.

II.

Російське господарювання в Галичині. ҐраФ Бобринський і його

адміністрація. Антоній і Евлогій.

Перші кроки російської адміністрації в Галичині, на чолі якої став генерал-губернатор граф Олексій Бобрин¬ ський (двоюродний брат відомого вже перед тим своїм втручанням у галицькі справи члена Державної Думи графа Володимира Бобринського) позначилися спеціяльними ре¬ пресіями проти всіх проявів національного українського життя ; зараз-же по вступі російського війська до Львова було яакрито всі без виїмку періодичні українські видання, всі культурно-просвітні товариства, клюби, книгарні, забо-

— 17

ронено продавати або держати по бібліотеках усі без ви¬ їмку книжки на „малорусскомд» нарьічіи", як найсуровіще заборонено вживати це „нарьічіеа по всіх товариствах, організаціях, в суді, адміністрації, нарешті почались арешти й висилка до Росії представників української інтелігенції, духовенства, селянства і просто звичайних обивателів, які мали нещастє підвернутись під руку, як каже московська приказка Взагалі утворювалося якесь дуже чудне стано¬ вище. Галичина до Росії не належала і з моменту опові- щеня війни усї її мешканці являлись для російської влади „підданими ворожої державии, у відносинах до котрих обо- вязували певні міжнародні правила, що наказували шану* вати в окупованій країні національні та релігійні права на¬ селення. Російська влада поставилась до Галичини, спеці- яльно до українського її населення, яко до краю, що ніби повстав проти своєї метрополії і тепер доводилось його втихомирювати й карати. Всі заходи й ціле поводження російської влади в Галичині можна прирівняти хиба до ре- жіму гр. М. Муравйова на Литві й Білй Руси при втихо¬ миренні там польського повстання 1863 року. Як тоді край було оповіщено „искони русскимтГ4 і на цій підставі все, що тільки було польського, нищено без жалю, а біло¬ руські і литовські мужики приводились в „русскій" ви¬ гляд, так і тепер в Галичині, на підставі того, що це мов¬ ляв „искони русскій край“ і „законное насльїдіе россій- скаго царствующаго домаа, все, що тільки виявляло со¬ бою місцеве своєрідне, самобутнє життя, оповіщено „мазе пинствомь*4 і нищено просто з дивовижним завзяттєм і жор¬ стокістю.

Та найдивнійше з усьогого було те, що гонення було й на місцеву релігію, на греко-католицьку церков або уні- ятську : явище, здавалосьби, в XX столітті неможливе; але воно на сором нашого віку мало місце в Галичині * і виявилося в систематичному насильстві над сумлінням і вірою переможеного, за допомогою сили зброї, населен¬ ня. На чолі цих переслідувань і насильного навертання Галичан на православіє явився архієпископ волинський Антоній Хроповицький що вже раніще вславився своєю боротьбою проти останків місцевих одмін в устрою церковного життя на Волині. Він, наприклад, наказував стягати до Житомира старі ікони ще уніятської доби і велів їх палити, не зважаючи на їх художню та істо¬ ричну вартість, наказував руйнувати придорожні камянні хрести й пфіґурии, — мені самому до водилось* чути про такі факти на місцях. Людина надзвичайно цинічна, яка в товаристві не може провести й пів-години, щоб не опо¬ вісти якогось непристойного анекдота або взагалі не звести

Мої спомини про недавнє- минуле. 2

18

розмови на двохзначну тему, позбавлена моральних прій* ціпів, архієпіскоп Антоній знайшов собі ревного помічника в особі епіскопа холмського Евлогія, що як людина з мо¬ рального боку стояв безмірно вище від Антонія, але від¬ значався якимсь диким фанатизмом, що доходив до жор- стокости у відносинах до инакше віруючих, в даному разі до уніятів.

Пізніше, коли доля судила так, що мені довелось заняти в тій же Галичині місце Бобринського, я мав змогу особисто познайомитись з більшістю його головних спів¬ робітників, перечитати секретний архів генерал губернатор¬ ства, всі „особо важньїя* і „строжайше секретньїя д^лаа я був тоді дуже здивований: граф Бобринский уявився мені особисто порядною людиною, зовсім не лютим кро¬ вопивцем і тираном, як можна було думати, судячи по наслідках його діяльиости. Не раз в його донесеннях са¬ мому цареві читав я признання повної непридатности осо¬ бистого складу середньої й низчої адміністрації в краю, зложеної здебільшого з найгірших елементів російської поліції. Між иншим граф Бобринський цілком не погоджу¬ вався з релігійною політикою Антонія і Евлогія, осуджував її, вважав за шкідливу. Але ті своє діло робили. Співро¬ бітники Бобринського, з якими довелось мені працювати виявились в більшости людьми порядними, безумовно че¬ сними, освіченими, добрими службовиками ; чимало серед них було природних українців, які трохи згодом опини¬ лись на визначних посадах і при республіканському і при гетьманському урядах України. Як могли вони бути зна¬ ряддям і виконавцями безглуздої політики, засудженої П. Мілюковим з думської трибуни, як „європейський скан¬ дал", політики, що мала фатальні наслідки для російських інтересів, бо узброїла проти Росії ціле українське населен¬ ня Галичини, що на початку зустрічало російську армію зовсім не вороже і яке могло поставитись до неї справді як до „визволительки*, як би це „визволенвя" не оберну¬ лось відразу в огидне насильство над совістю й переко¬ наннями милійонів людей?... На ці питання я не знахожу ніякої иншої відповіді, як тільки ту, що й російська адмі¬ ністрація, російська армія і російське громадянство пере¬ бували під впливом особливоло гіпноза й настрою, котрі утворювались певною частиною російської преси й гру¬ пою людей, які поставили собі завданням виховувати се¬ ред російського громадянства поняття й погляди на укра¬ їнський рух як на щось органічно вороже російській дер¬ жаві й російському життю. Національне відродження укра¬ їнського народу, змагання до піднесення культури широ¬ ких наредніх мас дорогою просвіти на рідній мовіг до здій-

19 —

снення національно-територіяльної автономії України, як ідеалу політичних відносин між Україною й Росією, все це означалось імям „ мазеп инства", явища глибоко небезпечного для російської нації й російської держави, насаджуваного й підтримуваного якоюсь ворожою для Росії рукою із зов¬ ні. З цієї точки погляду, що поділялась керманичами ро¬ сійської політики, Галичина справді уявлялась гніздом „за¬ рази", її „русскоеа населення здавалось збаламученим ма- зепинською пропагандою за допомогою австро-польських властей; цю пропаганду треба було припинити, її кермани¬ чів і прихильників просто знищити, а населенню поверну¬ ти його справжній „русскійи вигляд.

До всього треба додати, що політика російської вла¬ ди в Галичині спіралась, як я вже згадував, на купку мі¬ сцевих людей, так званих москвофілів, прихильників наса¬ джування в Галичині російської мови, російської культури, які не бачили користи від національного розвитку на мі¬ сцевій народній основі і вороже ставились до національ¬ ного українського руху в краю. Серед цих людей були й ідейні одиниці, що по свойому бажали добра свойому народові ; вони відзначались упертим фанатизмом, що не розбірався в обставинах і засобах і йшов на осліп і на пролом. Ці люде, озлоблені переслідуваннями з боку ав¬ стрійської влади, переслідуваннями, що знаходили собі співчуття серед національно настроєного українського гро¬ мадянства, зробились найближчими дорадниками і практи¬ чними керманичами російської адміністрації в Галичині; дехто з них дістав службові посади, наприклад радників або урядовців для особливих доручень при губернаторах. По їх вказівках роблено труси, арешти, висилки. Ці люде були відповідальні в багатьох випадках за переслідування своїх земляків, з котрими вони зводили свої партійні ра¬ хунки. Од їх ішло натхнення або цькування в боротьбі з „мазепинством". Як що взяти на увагу, що декого з них австрійський уряд переслідував раніш за отверте русофіль¬ ство (а иноді й за військовий шпіонаж на користь Росії), а з моментом вибуху війни багато 3 їх самі, або їхні роди¬ ни справді потерпіли од австрійців, то не диво, що ці лю¬ де здобули собі певний ореол „мучеників за русску спра¬ ву" і тому користувалися великим довіррям і авторитетом. Аж тільки значно пізніше, після кі ькох місяців спільної роботи, самі представники російської адміністрації переко¬ налися, як фанатично вузкі, обмежені, морально нерозви- нені і через те неперебірчиві в засобах були їхні галицькі дорадники і скільки фатальних помилок, непотрібних жор¬ стоко стей було нароблено під впливом цих злих геніїв ро-

о*

— 20 —

сійських інтересів у Галичині. Як завжди, свідомість цих помилок прийшла запізно.

III.

Вражінна од галицького погрому в Київі. „Туп“ і його діяльність. Наші приятелі — росіяне Вивезення митрополита Андрія Шеп- тицького. Приїзд М. С. Грушевського до Київа і його арешт.

Перші звістки про успіхи москалів у Галичині напов¬ нили серця київських українців страхом і трівогою. Ще не маючи докладних відомостей про поводження російської влади, читаючи тільки газетні реляції про скорий поступ російської армії і заняття нею то того, то другого галиць¬ кого міста, ми передчували, що кожний побідний крок ро¬ сійського війська, то болючий удар в живе тіло нашого народу. Коли дійшла до нас звістка про упадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грома. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив і не їв од тяж¬ кого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших га¬ лицьких земляків обхопили нас. І ось нам довелось побачити перші жертви галицького погрому, се були військово-поло¬ нені жовніри австрійської армії українці, поранені, котрих не просто гнали кудись на схід, а завозили до військового шпиталю в Київі. Один з таких полонених, учитель укра¬ їнської гімназії в Городенці О. В. Костащук, лежу чи пора¬ нений в шпиталі, написав картку на адресу Українського Клюбу в Київі і прохав земляків якось одвідати його. Цю картку сестра-жалібниця вкинула в скринку, і в клубі її одержали. Зараз вибралось аж кілька наших дам і панно чок з квітами, ласощами, їжою і поїхали на край міста до військового шпиталю. Але не така проста річ пробитись до полонених, стережених особливою вартою. Одиноко моїй жінці пощастило якимсь чудом проскочити поміж москалів з багнетами і таки розшукати Костащука в одній з числен¬ них палат величезного шпиталю. „КонтактСі був установ¬ лений. Крім Костащука лежали ще десятки наших полоне¬ них земляків. Щоб мати вільний доступ до них моя жінка і ще кілька пань вступили добровільними сестрами-жаліб- ницями до шпиталю, і тепер можна було нести поміч і роз¬ вагу нашим бідолашним бранцям. Навіть мені удалося, на¬ чепивши на себе повязку з червонив хрестом на руку, під виглядом санітара двічі побувати в шпиталі і познайоми¬ тись з Костащуком та иншими земляками, простими селя¬ нами з Гуцульщини.

Але скоро появилися нові „гості“ з Галичини, які звер¬ нули на себе всю нашу увагу. Вже зараз по упадку Львова

— 21 —

розійшлася по Київі звістка, що привезено з Галичини й посаджено не то до тюрми, не то до поліційного „уча- сткуц кількох українських уніятських священників і мають їх вислати кудись далеко на схід. Дуже хотілось нам їх від¬ відати, чимсь допомогти, але як можна про них дізнатись і як доступитись? Цеж не те, що військово-полонені, що лежать в одній палаті з російськими пораненими і що до них можна достатись у вигляді „сестри жалібниці" ! Як до¬ статись до тих, що сидять у тюрмі яко „австрійські шпіонии або ще якісь страшніщі „державні злочинці?14 Одначе скоро пощастило знайти доступ і до них і організувати допомогу, спочатку приватну, а потім уже широко влаштовану, яка обернулась у велику, як на наш тодішній масштаб, акцію. Про неї буду говорити трохи далі.

Тепер коли, до нас дійшли точні відомосги про ціл¬ ковитий погром українського життя в Галичині, коли київ¬ ські участки й тюрми переповнились вивезеними галичана¬ ми, серед котрих були професори університету, поважні старі священники, інтелігенти всіх професій, жінки, діти, се- ляне, гірські гуцули, коли ми побачили, що все це вихоплено з хати зненацька, без грошей, часто-густо на-пів одягнене, залякане до смерти, і що їх везуть до Томської, Іркут¬ ської, Архангельської й Астраханської губерній без засобів, невідомо на яку долю і на який час, оттоді ми, київські українці, збагнули як слід, що таке уявляє собою „освободительна" війна і яку долю готують нашому на родові ії побідні наслідки. Як поставитися до того всього, як реагувати ? Тепер уже замовкли голоси, що можна було, правда зрідка, почути при самім початку війни: що, мовляв, і добре, коли Галичину приєднають до нас, принаймні бу¬ демо вкупі лихо відбувати, а за те Галичина підкріпить нас своєю національно вихованою інтелігенцією, кадрами сві¬ домого селянства, своїм навиком до організації, до полі¬ тичної роботи. Тепер ці голоси безповоротно замовкли. Але як відповіло на події наше організоване громадянство і що взагалі воно з себе на той час уявляло?

Українські громадські сили були щез 1908 року, після остаточного краху революційного руху 1905—1907 років, зорганізовані в один союз, у так зване „Товариство укра¬ їнських поступовців", що його скорочено називали „Тупи.

Цей союз не був партією ; його плятформою являлось лиш визнання за керуючі прінціпи автономії, конституціоналізму й парляментаризму. Через те до нього належали люде ріж- них напрямків, і соціялісти й несоціялісти. Діяльність союза виявлялась в організованій піддержці тих українських то¬ вариств та видань, які були визнані за відповідаючі вище¬ зазначеним прінціпом ; у змаганнях здобути прихильників

— 22 -

і вплив в думських та земських кругах; в ознайомленні російського й закордонного громадянства з завданнями й характером українського руху ; одним словом, це було, як жартом висловився один з його членів, „нелегальне товариство для ведення цілком легальної роботи". Неле¬ гальним і конспіративним „Тупм був із зрозумілих причин політичної натури. А щоб охоронити його від напливу не¬ бажаних елементів, для приняття в члени „Тупаа вимагало¬ ся певного морального цензу й громадського стану. Союз обєднав в собі увесь цвіт української інтелігенції, а в остан¬ ні роки в його члени почали вступати і селяне. До „Тупа" належали, між иншим, з одного боку — В. Винниченко, С. Петлюра, М. Грушевський, Н. Григоріїв, з другого — Ф. Матушевський, А. Ніковський, А. 8язлов, барон Ф. Штейнгель, Е. Чикаленко, П. Стебницький і др. Союз складався з окремих громад, що істнували по всіх губер¬ ніальних і по богатьох повітових містах України, а також в Петербурзі та Москві. На чолі союза стояла рада, що перебувала в Київі; її вибірали з’їзди делегатів, що збіра- лись не менше двох разів на рік у Київі. Ці з’їзди звичайно відбувались в хаті Е. X Чикаленка. В самому Київі істну- вало аж кілька громад „Тупа", здається, одинадцять чи дванадцять. Неофіціяльними органами „Тупа" являлася що¬ денна „Рада" в Київі і місячник „Українська Жизнь“ у Мо¬ скві. Під впливом „Тупаи стояли майже всі „Просвітив клюби, Наукове Товариство в Київі; союзові належала „Українська Книгарня“ в Київі (колишня редакції „Київської Старини*).

На протязі 1912—13 років „Туп тві" удалось завязати близькі й дружні відносини з представниками поступового російського громадянства в особі лідерів парляментських груп, вчених, редакторів поступових видань. Представники „Тупа4 частенько їздили до Петербурга й Москви, де разом з тамошніми земляками — „тупівцями" брали участь в кон¬ ференціях та нарадах з представниками фракцій кадетів та трудовиків. До нас у Київ приїздили на наради П. Мі- люков, Н. Некрасов і найчастіше покійний В. Обнинський. член Думи і журналіст з Москви, один з нечисленних тоді поміж росіянами щирих федералістів. Остання велика на¬ рада Мілюкова з українцями в Київі відбулась в лютому 1914 року, в присутности кількох десятків людей, в хаті бар. Ф. Штейнгеля. З поміж ученого світу найбільшими нашими приятелями були академик Ол. Шахматов, академик Федір Корш, що брав участь в „Українській Жизні", ре¬ дактор московського місячника „Голосі* Минувшаго44 С. Мельгунов та ще дехто. Як тільки почалась галицька мар- тирольогія, ми могли звернутись тільки до цих людей.

23 —

В кінці вересня 1914. року зійшлась у-перве по вака¬ ціях рада „Тупа*4. До неї тоді належали : пок. Ф. Матушев- ський, пок. А Вязлов, Л. Старицька-Черняхівська, Л. Янов- ська, А. Ніковський, Ол. Волошин, Е. Чикаленко, В. Про- копович і др. Головним питанням, яке треба було вирі¬ шити, це було наше відношення до війни. Довго дебату¬ вати над цим не довелося. Взявши на увагу все те, шо війна* досі принесла українству, ми прийняли резолюцію, що Українці у відносинах до війни й до воюючих сторін повинні зайняти невтральну позицію. Російський уряд звер¬ тався з маніфестом до всіх славянських народів, в тім числі навіть до якогось мітичного „русского1* народу в Галичині. УДо до Українців, то найбільше красномовним маніфестом було те, що так влучно сформулував міністр Сазанов. Од¬ наче якже инакше можна було нам на те реагувати ? З цього погляду деклярація „Укранской Жизни“, зложена С. В. Пе¬ тлюрою і ухвалена до друку в Москві при моїй участи була тепер осуджена цілком негативно.

— „Не до нас пють, то нема чого нам і озиватись, “ — висловився з цього приводу на засідані ради В. К. Про- копович.

На зборах було постановлено звернутись до наших російських приятелів, щоб за їх допомогою постаратись вплинути на уряд для припинення варварств у Галичині. Так само було рішено спробувати викликати як найшвидче до Київа проф. М. Грушевського, що як ми довідались, задержавсь у Венеції по дорозі в Росію.

Двоє людей було виряжено до Москви, а троє до Пе¬ тербурга, в тім числі і мене. З Москви наші післанці не привезли нічого втішного. Там усі були у войовничому на¬ строї, всі мріяли тільки про побіду і навіть дивувались, як можуть люде в такий час думати про якісь дрібниці, от як арешти якихсь там галицьких професорів або священни¬ ків, або закриття якихсь газет чи товариств... „Все це лиш тимчасове, ось пострівайте, скінчиться війна, подолаємо ворога, розібємо германський імперіалізм, завоюємо Гали¬ чину, оттоді все переміниться !“ Коли в товаристві вчених наш делегат забалакав про те, як то тяжко доводиться га¬ лицькому населенню, що вже мало свої катедри в універ¬ ситеті, свої гімназії, семінарії, школи, — тепер усього цьо¬ го позбавитись і переучуватись на новий взірець по росій¬ ських школах, присутний проф. Н. А. Котляревський за¬ уважив: „Ну, народні школи ми може вам і залишимо, але що-до гімназій та університету, то вибачайте !“

В Петербурзі поставились до справи більш-менш так само. І там патріотично-войовничий чад задурив людям голови. Навіть така „святац людина, як покійний академик

24 -

Олексій Шахматов, що завжди був такий чулий і вражли- вий на всяку кривду та несправедливість, тепер страшно обурювався, як то „Галичане „сміли" організувати якісь стрілецькі баталіони для боротьби з Росією! У шановного вченого, що раніше так добре розумів наше становище і наші відносини, нараз немов затуманилось в голові і він не розумів, що й галицькі Українці мають право на само¬ оборону, навіть коли їх ріжуть рідні брати. Такий поваж¬ ний місячник, як „Вьістникь ЕврОпьі", де співредактором був один з наших видніщих земляків, друкував тепер якісь дурні шовіністичні оповідання на тему про якогось зрадли¬ вого німця, що вдаючи з себе молодого вченого, обдурив молоду дівчину- росіянку, як вона попала в німецькі лабети і терпіла всякі знущання, як її визволив благородний По¬ ляк і т. д. — оповідання, яке у звичайний час посороми- лась-би друкувати перша-ліпша брукова газета у столиці. Легкі перемоги в Галичині зовсім закрутили Москалям голови.

А тимчасом до Київа було привезено під сильною вартою, немов якогось тяжкого злочинця, голову уніят- ської церкви в Галичині митрополита Андрія Шептицького. Ного було схоплено у Львові головно за одну проповідь, де він, як і належить доброму пастиреві, поучав сзоїх вір¬ них, щоб вони твердо держались батьківської віри. Що проповідь слухав спеціяльно висланий за-для цього жан¬ дармський офіцер, я пізнійше читав його реляцію в секрет¬ ному „ділі графа Шептицького" в архіві галицького гене¬ рал-губернаторства. Серед цих паперів фігурували також листи до митрополита декого з українських емігрантів, що заложили «Союз визволення України". Але це все були лиш приводи, та причепки : головна причина арешту й ви¬ везення митрополита була в тому, що російський уряд був добре поінформований про його високо патріотичну діяль¬ ність, про його великий авторітет, про його мужню, бла¬ городну вдачу, і тому боявся залишати його в Галичині. Митрополита було заарештовано й вислано до Росії. З по¬ чатку була думка вивезти його до румунського кордону і там випустити, щоб їхав собі до Австрії. Принаймні так стояло в одній зашифрованій телеграмі, яку було вислано зі Львова до Бродів, де його мали пересадити з самохо¬ ду в поїзд. Але повезли просто до Київа.

Якось в київській вечірній газеті читаю замітку : „Сьо¬ годні у вечері приїздить до Київа митрополит уніятської церкви в Галичині граф Андрій Шептицький/4 — так начеб то він їде як звичайно, по своїй волі. — Може, подумав я, владика їде, щоб клопотатись перед російським урядом в справі утисків над грвко-католицькою вірою? Дуже схо-

- 25 -

тіло з ним побачитись, але де і як? Та ось на другий* день, на зборах ради Українського Наукового Товариства покійний Орест Іванович Левицький оповідає нам таку но¬ вину : вчора як раз пізно у вечорі сидів він в помешканні генерал-губернатора Трепова на засіданні Археографічної комісії (Левицький був її секретаром, а комісія „состоялаа при київському, волинському й подільському генерал-губер¬ наторові, яким на той час був Трепов). І ось Трепов, що чомусь був на засіданні, виймає годинника, дивиться і ка¬ же: за пів-годинн привезуть до Київа уніятського митро¬ полита Шептицького. Всі дуже зацікавились, і хтось з при¬ сутніх каже: от цікаво було б з ним побачитись! „Е, ні. каже Трепов: його везуть під такою вартою, що нехай тільки хто спробує поткнутись, — не радий буде !“ Одначе якомусь дуже настирливому й цікавому панкові Трепов до¬ зволив побачення, це б то пропуск до митрополита. Цей панок справді зараз же у вечорі поїхав до готелю „Конти- ненталь", куди привезено митрополита. На другий день він зустрівся з Ор, Ів. Левицьким і оповідав про своє „поба¬ чення". Прихожу, каже, до кімнати, куди мене пропустили, бачу, — ■ метушаться якісь люде, мабуть слуги, біля чемо¬ данів, а по кімнаті взад і вперед нервово ходить, мов пій¬ маний лев по клітці, сам митрополит — висока, огрядна фігура. Я до нього звертаюсь; він круто зупинився, пита, чого мені треба - дуже гарною російською мовою. Я ка¬ жу, що прийшов спитати, як їхалось Вашому сіятельству. — „Добрец, одповідає. Я трохи змішався. Питаю далі: чи не дуже стомлені? — „Ніа. Може ЗБОЛИЛИ б висловити якесь бажання, може я міг би бути чимсь корисний?... „Ні, нічо¬ го не требаа. Одним словом, приймає як надісланого шпи¬ га. Тоді наш візітер попрощався, та як опарений виско¬ чив з покою. Це він сам і оповів Ор. Ів. Левицькому, а той нам.

Так ми довідались, який справжній характер має „при¬ їзд" митрополита. Розуміється, побачитись з ним нікому з нас не було можна. З Київа його вивезли до Курська, де кілька місяців тримали під вартою в якійсь „Стародворян- ській гостинниціа. Нікого до нього не допускали, навіть духовника о. Боцяна. Не дозволяли читати навіть священ¬ них книг, і коли він попрохав якось прислати йому кілька книг латинською мовою теологічного змісту, то головно¬ командуючий південно-західним фронтом генерал Іванов, що славився своїм христіянським благочестієм, поклав на проханні резолюцію : „несвоевременно". Я сам її потім чи¬ тав власними очима.. Атимчасом ціла „провина" митропо¬ лита була в тому, що він як справжній добрий пастир не схотів покинути під лихий час своєї пастви, хоч його си-

— 26

ломіць намагались вивезти, і звертався до своїх вірних, щоб шанували віру батьків своїх та не зраджували її. За такий „злочини з ним обійшлися по звичаям XVI. або XVII. віків.

Перед Різдвом приїхав був до Київа відомий білору¬ ський діяч, покійний уже Ів. Луцкевич, котрий колись був сопутником митрополита підчас його мандрівки іпсо^пііо по Білорусі й Литві. Він заявив мені, що їде спеціяльно до Курська, щоб якось добитись побачення з митрополитом і встановити для нього звязок із зовнішнім світом. Я пе¬ реказав йому деякі найбільш цікаві, на мою думку, для митрополита новини, умовився на випадок удачі, як вста¬ новити зносини. Але за тиждень Луцкевич повернувся ду¬ же засмучений : він кілька днів жив у тій самій „Стародво- рянськійа гостинниці, де тримано й нашого митрополита, але доступитись до нього не міг : день і ніч стояла в ко¬ ридорі варта, а через прислугу — як не пробував Луцке¬ вич — нічого не вдалось досягти. Так він і виїхав. Трохи згодом митрополита перевезено до знаменитої духовної тюрми, Спасо Ефіміевського монастиря в Суздалі й зам¬ кнуто в самотній келії мо в у живій домовині. Тут ще в біль¬ шій самотині пробув владика коло двох років.

Нарешті прибув до Київа проф. М. Грушевський. Йо¬ му довелось зазнати багато мороки. Ще за місяць до опо' віщення війни він умістив у редагованому ним місячнику „Літературно Науковий Вістники статю „Сараєвська траге¬ дія44, за яку австрійська прокуратура сконфіскувала книж¬ ку, а против автора, що займав катедру в львівському уні¬ верситеті, розпочато дисціплінарне слідство. Михайло Сер- гієвич літом 1914 року, як звичайно, виїхав в Карпати, де у нього була власна білля. Там його захопила війна. Шлях до повороту в Росію було вже одрізано. М. С. виїхав з родиною до Відня, ззідки з великими труднощами ви¬ брався до Італії, та по дорозі застряг у Венеції через брак грошей. Звідси він міг вступити в зносини з Київом. На¬ решті після довгої й великої подорожі він прибув до Ки¬ їва. Ледве він від’їхав з Австрії, як прийшов наказ австрій¬ ської поліції арештувати його по обвиноваченню в русо¬ фільстві. Кажуть, що мотивоване обвиновачення склав один з його колишніх учнів. На майно М. С-ча було наложено секвестр, здійснений вже в 1915 році по повороті Львова в австрійські руки. У Львові в його була власна білля на вулиці Понінського, на окраїні міста, і там знаходилась його богата книгозбірня.

Київські українці надзвичайно зраділи повороту М. С. Грушевського. Він тішився серед них глибокою повагою й авторітетом ; тепер раховано на його вплив і звязки

27

з російським ученим і громадським світом; Нетерпели¬ во дожидали, щоб почути його слово, його думку про сучасні події. М. С., як звичайно, був бадьорий і повний енергії. Ного настрій мимоволі передавався всім, хто його оточував. Негайно було скликано раду Українського На¬ укового Товариства*), де він був головою, скликано збо¬ ри секцій, пущено в рух друк видань Товариства, чергової книжки квартальний „Україна*, „Записоки і т. д. В кінці першого тижня пробування М. С. в Київі скликано було раду „Тупа*, де М. С. мав нам оповісти про те, що дія¬ лось по той бік фронту в українських кругах...

Збори відбулися в моїй хаті на Львівській вулиці. Ми жадібно ловили кожне слово Михайла Сергієвича, та й справді - було що послухати: адже перед нами була лю¬ дина, що тільки що прибула з „того берега*, що ми од його були тепер одрізані непереходним муром воєнної лінії !

Перш за все М. С оповів нам про ті страшні переслі¬ дування, яких зазнали галицькі українці з боку австро- польських властей підчас відступу австрійського війська через... своє русофільство. Діло в тім, що коли виявилися перші поражки австрійської армії, то як звичайно буває в таких випадках, почали шукати винуватих і знайшли їх в зраді „русинів*. Було пущено гасло, що в усьому винні „русини* і почалась безсистемна й дика помста. Місцева адмі¬ ністрація, майже виключно польська, почала зводити свої політичні, національні й особисті порахунки : маси людей арештовувано через підозріння в русофільстві, заковувано в кайдани й вивожено в глиб Австрії. Частенько вулична юрба мордувала арештованих по дорозі, бо їй говорено, що це „московські шпіони*, В жахливих умовах, серед постійних знущань з боку варти і юрби, везено нещасних до Сти рії, до Тиролю і там кидано до особливих концентрацій¬ них таборів, де їх тримали „до судуа в убійчих умовах, що служать незмитим соромом для старої Австрії і євро¬ пейської цивілізації.

Особливо вславивсь своїм - страшним режімом табор Талергоф в Тиролі, де тримано коло 12.С00 людей. Тут були старі діди, жінки, діти, священники, інтелігенти, а най- більше селяне. Були тут, певна річ, і переконані „русофіли* (в ідейному розумінні), але більшість була сіра маса, жер¬ тви дикої сваволі й насильства. Багато людей мучилось цілі роки, багато від страшних умов життя дуже скоро

*) Укр. Наук. Т-во формально не було закрите, але майже вся ка ного діяльвість завмерла сама собою; рада т-ва ледве могла зі¬ брати ся в ряди — годн.

— 28 —

опинялось замість людського суду — перед судом Най вищого Судді !...

Та й роздивитись в причинах арешту часами бувало важко: арештовував який-небудь жандарм, або поліційний комісар, що потім десь пропадав у метушні евакуації. До¬ кументів здебільшого не залишалось ніяких. Але власти тримались того погляду, що коли людину заарештовано, то значить за діло. А тому — сиди. І людина сиділа, себ¬ то мучилася, аж поки смерть од тифу, або иншої нажитої в тюрмі чи таборі хвороби не визволяла її, або — що траплялось дуже зрідка — поки згодом родичам або при¬ ятелям арештованого не удавалось довести не тільки його повну невинність, але найбільш глибоку лояльність, або навіть австрійський державний патріотизм. Але значно біль¬ ше ніж арештованих було просто повішених одступавшим військом. Особливо лютували з цього погляду мадяри. *} Так нещасливий український народ в Галичині попав між молото і ковадло: з одного боку його карано за русо¬ фільство, з другого — йшли „визволителі4* і карали зама- зепинство та австрофільство.

Довідались ми від М. С., що центром вкраїнської емі¬ грації по той бік фронту зробився Відень, що там склала¬ ся Верховна Українська Національна Рада з парламент¬ ських та соймових послів та инших політичних діячів, але що австрійський уряд мало рахується з нею, вважаючи що Галичина страчена для Австрії назавжди. Розповів нам М. С. докладно також і про те, що з початком війни укра¬ їнські патріоти зробили спроби організації українських на¬ ціональних легіонів для боротьби з наїздниками, що мо¬ лодь із великим захопленням вписується до цих легіонів, що дістали назву * січових стрільців**, але що австрійський уряд ставиться до цього руху дуже стримано і дозволено досі формування всього двох-трьох баталіонів.

Нарешті розповів нам М. С., що в Австрії склався з українських емігрантів Наддніпрянщини „Союз Визво¬ лення України**, який поставив собі метою використовувати війну за*для того, щоб добитись заснування самостійної української держава. Союз був визнаний Австрією й Ні¬ меччиною, а згодом також Туреччиною й Болгарією, за

*) У мене пізніше склалась колекція фотоґрафічнпх знимок,. на яких була одна й та сама картина: білі українські хаткп. на їх тлі чорніють шибениці, на котрих висять тіла галицьких селян. А на¬

вкруги стоять жовніри — видко, що позують для фотографа. Одже такі сцени хтось вважав повчаючпмп і тому зберігав їх для нащад¬ ків за допомогою фотографії Ці знимкп я здобув 1,916. року в Чер¬ нівцях, їх знайдено в архіві австрійської жандармської дирекції, що поспішно втекла літом 19И>. року.

29 -

воюючу сторону і немов представництва будучої україн¬ ської держави: ціл<ом те саме, що було з Чехами у Фран¬ ції, Італії, Росії, де вони формували свої лєг они з добро¬ вольців і військово-полонених Чехів з австрійської армії і. виряжали їх битись проти центральних держав в імя майбутньої чеської держави. Українці також звернули свою увагу на військово - полонених земляків. За дозволом австрійської та німецької влади, вони розпочали система¬ тичну роботу серед полонених, щоб просвітити їх, зро¬ бити письменними, навчити ремесла й ріжного майстру¬ вання, а головно — зробити їх свідомими націоналістами ■українцями, одкрити їм очі на те, хто вони, чиї сини, якого народу. Це була величезна праця, яка мала на меті, щоб полонені, коли настане їх час повороту, принесли з собою до-дому не тільки знання, але й національну свідомість. Емігранти Галичани дали для цього діла кадри досвідчених учителів та інструкторів Австрія й Німеччина дозволили виділювати Українців в особливі табори і за¬ сновувати там для них школи, курси, майстерні, церкви, театри, бібліотеки, клюби, видавати газети і т. д.*)

Між иншим, для нас було новиною, що вже в той час в Австрії було 130 000 російських полонених: вра- жіння-від осінної кампанії 1914 р. було таке у всіх нас, що австрійців бито без упину, а про російські поражки, такі як під Красніком, не мали ми жадної уяви.

Розмова наша затяглася аж до пізної ночі. Рада „Тупа* ухвалила передати діячам „Союза визволення України*, як що це тільки буде можливо, щоб вони були дуже обережні у своїх виступах від імені цілої України : не знаючи наших обставин, не маючи з нами контакту, вони могли наробити помилок своїми виступами й заявами в імені усієї України. До такої обережности змушувало нас і те, що, як оповідав М. С., поруч „Союза визволення України* завязалася у Відні група українських „соціалістів революціонерів*, яка просто стояла на послугах австрій¬ ського генерального штабу і яка своїми безодповідаль- ними вчинками могла наробити богато лиха. Від таких людий треба було нам старанно відгородитися.

Розходячись з засідання ми умовились між собою, що частина з нас має завтра вранці зустрінутися з В. П.

*)' Про діяльність „Союза визволення Україн і44 див.: Спомини Ол. Скоропиеь-Иолтуховського під титулом: Мій „злочин44 — у,„Хпібо- робській Україні44, кн. II— ІУ, Відень, 1920—21, а також спеціальне виданця: Омелян Терлецький, Українці в Німеччині 1915—18. Т. І. Історія української громади в Раштаті. Київ-Ляйпціґ, 1919. Крім того багато матеріалу в часопису „Вістник Союза визволення Укра¬ їни44 1915—18 років.

- зо —

Обнінським, що прибув з Москви до Київа, переказати йому про наші настрої, передати новини, які привіз з-за- кордону М. С. Грушевський і порадитись про способи, як би вкоротити московські звірства у Галичині. Зустріч була призначена в хаті проф. М. П. василенка.

На другий день ранком я пішов на Тарасовську ву¬ лицю, де в маленькому деревляному будиночку під ч 20 проживав М. П. Василенко Переходячи повз будинок М. С. Грушевського на розі Паньківської й Никольсько Бота¬ нічної вулиць, звичайно дуже тихих і малолюдних, я по¬ бачив значну групу людий, що йшли по Ботанічній вулиці з боку Либедського поліційного участку. Це був десяток дородових" з поліційним офіиером на чолі. Всі вони увійшли в будинок Грушевського. Яко російський грома¬ дянин, я збагнув, що тут щось недобре. Одначе я не зай¬ шов до М. С-ча, а завернув до Ор. Ів. Левицького, що мешкав насупроти, бо мав попередити його про час збо¬ рів історичної секції Українського Наукового Товариства, призначених на вечір

Не встиг я сказати кількох слів, як почувся різкий лзвінок і вбіг швайцар будинку Грушевського, дуже стур¬ бований: „чи нема у Вас нашого пана,?" — „А що таке — Виявилося, що в М. С. ішов трус. Його самого не бу в дома (він уже вийшов до М. П Василенка), тому в його помешканні зроблено „засідку", але дружині М С-ча, Марії Сильвестровні удалось потихеньку вирядити швейцара по¬ відомити на всякий випадок сусіду, щоб М. С не вертався до дому., я скоріще побіг до Василенка, де застав уже всіх разом з Обнінським. Як мені потім переказували, Обнінський саме в ту хвилину заспокоював українців що до репресій, кажучи, що це „діло скороминуче", що вже помічається певне отверезіння в поглядах на галицьку теорію і практику... В цей момент всксчив я і повідомив про те, що діється в хаті М. С-ча. Бідний Обнінський тільки повісив голову на цю звістку. Було тут вже вирі¬ шено, що М С. зараз же поїде до начальника штаба ки¬ ївської воєнної округи, скаже йому про трус і вияснить, в чому справа. Генерал Ходорович був українець, пізніше він з початком революції один з перших почав перево¬ дити українізацію у війську, за що і скинули його з посади російські соціялісти революціонери, що були якийсь час при владі. Але тоді рішили звернутись до Ходоровича не яко до земляка, а просто як до коректної людини. Убрали М. С-ча в сурдут Василенка, який сидів на ньому як ка¬ пот, посадили на фіякра, і він поїхав до Липок. Ради¬ тись нам більше не було про що, і всі розійшлися.

— 31

А з М. С. сталось таке. Генерал Ходорович зустрів його дуже чемно, заспокоював, казав, що це все „непоро¬ зуміння", обіцяв до вечора все зясувати і прохав зайти до нього коло 9-ої години у вечорі. Він уеєсь час вели¬ чав М. С-ча „Ваше Превосходительство“, хоч М. С. слу¬ живши дуже малий час на російській державній службі, мав дуже скромний „чин". Довелось ждати до вечора. Боячись вертатися до- дому до вияснення справи, М. С. пі¬ шов до бар. Ф. р. Штейнгеля, що мешкав також в Лип¬ ках, і провів у його цілий день. У вечорі він пішов до Ходоровича в Штаб воєнної округи, але тут йому зая вили, що з певний наказ згори арештувати його, і замісць до дому М С. помандрував до Печерського участку, де провів ніч в компанії злодюг і пяниць, що їх приводили для протверезіння, а на другий день його відставлено до Лукіянівської тюрми. Там висидів він чотири місяці у вог¬ кій, холодній камері, а потім його вислано до Сімбірська. Обвиновачувано його в „австроф льстві“.

IV.

Російські поступовці і галицька руїна. Галицькі виселенці в Київі і допомога їм з боку київських українців. „Общество

Юга Росії“.

Скоро після арешту проф. М. Грушевського я разом ще з двома чи трьома землячками виїхав до Петербурга. Нам було доручено спеціяльну місію — поінформувати дум¬ ські круги про те, що діється в Галичині і спробувати через них зробити натиск на уряд Ходили чутки, що Думу буде скликано скоро для нової сесії, і тому було важно, щоб з думської трибуни пролунав голос осуду над політикою уряду в Галичині. До нас прилучився ще д-р І. Луценко, впряжений з такою самою місією від одеських українців Ми зібрались в помешканні фракції трудовиків, десь недалечко від Потьомкинського палацу, де засідала Дума. Памятаю, прийшли посли • Керенський, Некрасов, Колюбакин та ще дехто. Колюбаких особливо обурю¬ вався поводженням російської адміністрації в Галичині, називав це соромом для російського імені. Скоро потому він вступив добровольцем у військо і був убитий в бою. В той час війна для найбільш поступових і гуманних ро¬ сіян була війною „за свободу". А. Ф. Керенський обіцяв сам приїхати до Київа (і дійсно, трохи згодом він при¬ їздив).

Нам було обіцяно, що з думської трибуни буде вне¬ сено інтерпеляцію в справі галицьких надужить, як тільки

32 -

Дума почне засідати. Але особливого співчуття й зрозу¬ міння для нашого горя ми, розуміється, не найшли. За* надто вже велика ріжниця була між псіхольогією росій¬ ського поступовця, трудовика чи кадета, чи соціял-демо крата, для котрих розгром українського життя в Галичині був лиш дрібним епізодом або просто зручною нагодою, щоб ущіпнути уряд, — і нас українців, для котрих зруй¬ нування кожньої сільської читальні в Галичині або обер¬ нення української гімназії в стайню для коней були уда¬ рами по живому тілу. Що, як стосується особисто мене, ' який тільки що побував у Галичині, бачив власними очима усі успіхи українського народа, що вінчали собою жер¬ тви й зусилля цілих поколінь, тепер бути свідком того, як усе це руйнувалося й гинуло в імя остаточного (...раз на все!и) знищення самого імені українства — для мене це була страшна катастрофа, невимовне горе. Ненависть до всього того, що так або инакше було винне в цій руїні, обхопила цілу мою істоту.

Перемога російської зброї уявлялась мені остаточним розгромом українського національного руху і закріплен¬ ням мойого рідного народу на становищі сирої етногра¬ фічної маси, пасивного обєкту для обрусіння, себ то на¬ ціональної заглади. Було ясно, що російська державність в тій формі, як вона тоді істнувала, не могла жити поруч вільного національного й громадського розвитку україн¬ ського народу. А побідне закінчення війни не віщувало переміни цих форм в кращий бік; усі запевнення росій¬ ських поступовців, що от, мовляв, дайте нам скінчити війну і розбити Німців, а там усе в себе перемінимо й пе¬ ребудуємо, — ці запевнення красномовно заперечувались словами хочаб проф. Н. Котляревського : „народню школу може ми вам і залишимо... “ (мова йшла про Галичину, де вже середня й вища школа істнувала цілі десятки ро¬ ків !). Одже доводилось нам покладати свої надії не на перемогу російської зброї, а на її погром. Так само як на цей погром покладали свої надії і крайні ліві російські соціялісти, хоча виходили з трохи инших міркувань.

Я вже згадував, що 3. вересня 1914 р. київські полі- ційні участки й тюрми почали наповнюватися ..злочин¬ цями* особливої категорії. Кожен день поїзди підвозили до Київа з заходу десятки й сотні людей обох полів, найріжніщого віку, стану й громадського становища. По вулицях міста йшли під охороною багнетів цілі череди людей, серед котрих було видко священничі реверенди, сурдути й капелюхи інтелігентів, сердаки й кептарі гуцульсь¬ ких селян, червоні хустки бабів— якась жива етнографічна вистава. їх усіх розміщували по поліційних участках ра-

— 33 —

:зом із карними злочинцями : чоловіків з злодіями й воло¬ цюгами, жінок — з злодійками й проститутками. Наби¬ вали камери людьми до такого стану, що ніде було сісти, а не то що лежати. На удержання видавали по 9 копійок денно; за 2—3 копійки нагороди городовий купував на решту грошей у найближчій крамниці хліб та оселедця; цим і годувались.

Тримали в участку, здебільшого в темнім, бруднім, смердячім льоху, дуже неоднаковий час: кого тиждень, два, а кого місяців 3—4. Справа залежала від паперового діловодства в канцелярії київського міського поліцей-мей- стера. Властиво кажучи всією справою керував діловод „секретного” відділа канцелярії ніякийсь Ордовський. Од його властиво залежало визначити термін висилки партії або місце її призначення.

Формально справа стояла так. Арештованих висилали до Росії „в розпорядження пана міністра внутрішніх справ”, котрий визначав їм місце перебування, звичайно в одній з найдальших і найглухіщих губерній Росії або навіть і Си¬ біру. Фактично визначав місце висилки київський губерна¬ тор, себто його канцелярія, котра визначала місце для ці¬ лих груп: стільки то до Астраханської губернії, стільки то до '{'омської і т. д. А вже кого саме вислати до тої або иншої губернії, це лежало в руках Орловського Коли пі¬ зніше український комітет, що занявся допомогою висе¬ ленцям, увійшов в порозуміння з Орловським, то за не велику порівнюючи платню можна було затримати ви¬ силку на кільки день, або замісць дуже далекої й поганої губернії вирядити людину до блищої і кращої. Звичайно при виселенцях не було жадних паперів, в яких зазнача¬ лась їхня провина і ступінь кари. Ті, що арештовували обмежувались тим, що хапали й висилали людину до Ро¬ сії, а там уже автоматично висланого направляли кудись до далекої східної окраїни.

Кого і за які провини висилали до Росії? Відповісти докладно на це питання доволі тяжко. Перш за все ха¬ пали й висилали скільки — небудь замітних українців. Досить було, щоб хтось із москвофілів доніс на когось, що це мовляв, діяльний „мазепинець“, щоб людину вхо¬ пили й вивезли. Чи це був голова читальні „Просвіти", чи директор української книгарні, чи учитель — все одно. Досить було чимнебудь звернути увагу на своє істнування, або мати на нещастя когось особистим неприятелем між москвофілями, тими, що опинились на урядових посадах, як якийсь Дудикевич, Лабенцкий, Ґеровский, або тими, що сиділи на місті. Друга категорія — це духовенство, ті ■священники, що не виявляли особливої охоти перейти на

Мої спомини про недавав-мииуле. З

З 4 -

православіє, або протестували проти того, щоб уніятєьк? церкви повертати на православні, або просто ті, що були дуже віддані своїй вірі. Взагалі не істнувало ніякого права, ні критерій, ні системи, крім одної: коли людина звісна як „мазепинещД то хапай її і висилай. Коли взяти на увагу, що місцева адміністрація, всі оті повітові начальники й по¬ мічники, набрані міністром внутрішніх справ Маклаковим для Бобринського з поміж провінціональної поліції була сама наволоч, просто таки карні елементи, для котрих не було нічого святого, ніяких моїивів, як тільки вислужитись і нажитись, то можна собі уявити, скільки страшної само¬ волі й надужить творилось спеціяльно на полі пересліду¬ вання „мазепинців44. Не дурно граф Бобринський, найвищий шеф цієї зграї, сам атестував цих своїх співробітників, як „худшіе елементні, подонки россійской полиціи* !

Далі йшли люде, котрих арештовувано Бог зна, за які провини і з якого приводу: звичайні обивателі, котрі могли попасти під арешти й піти на висилку хіба в без¬ глуздій атмосфері безправства, ґвалту і насильства, яку витворює війна. Щоб не бути голословним, я мушу наве сти кілька прикладів, зареєстрованих у Київі допомоговим українським комітетом, яких я сам був свідком. Ось хлоп¬ чина 13 років їде до Астраханської губернії. За що? А ось як. Він мав пару голубів. Коли оповіщено війну, австрій¬ ський уряд оголосив, щоб кожен, хто має почтових голубів, віддав їх властям. Голуби нашого хлопця були прості, звичайні і він на оголошення не звернув уваги. Але сусідний хлопець з помсти за щось доносить, що ось такий то має почтових голубів. Хлопчину арештують, три¬ мають якийсь час, але виявляється, що голуби таки дійсне не почтові. Тоді його випускають. Аж тут скоро прихо¬ дять москалі, і той самий лихий сусіда доносить тепер москалям, що хлопець тримає почтових голубів, щоб шпи¬ гувати на користь австрійців. Кличуть бідолаху до якогось етапного пункта. Питають: „твоя фамілія ?и В Галичині це слово розуміють як „сімя, родина1*, і хлопець у відш - відь називає батька, евох братів. Усіх арештують і виси¬ лають до Київа, а звідти вони мандрують до Астраханської губернії.

А ось другий приклад. Селяне: батько і син. — Син збожеволів і твердить лиш кілька безглуздих слів: „була в мене одна жінка, був у мене кошик". Старий батько опо¬ відає нам сумну історію. Діло було по заняттю їхнього села москалями. У сина жінка мала родити дитину. Коли почалися родові муки, він побіг кудись за село по бабку. Коло царини його затримує вартовий: стій! Куди біжиш і Пропуск маєш? — Пропуска нема. Бідолаху затримують

— 35

і ведуть до арешту. Дома ждуть і не можуть діждатися... Жінка кричить в муках. Вирушає по бабку старий батько — - і його зустрічає та сама доля. Обоє, батько й син, пере¬ ходять етап за етапом, попадають до Київа, а звідси ман друють цо Томської губернії в Сибіру. Нещасливий чоло¬ вік божеволіє Кому скаржитись, кого просити, до кого апелювати? Ніхто нічого не знає. Людей топче якась сліпа, стихійна машина, якийсь фатум, і вони коряться своїй долї, як немишчого нещастя, якомусь фатальному призначенню.

А ось іще приклад. Глухо німий дід. На грудях в нього висить шкільна рисікова табличка, і на ній в н у відпо¬ відь на ваші запитання пише крейдою якісь карлючки. Коли ви його мімікою запитаєте, хто він, він пише „украї- нецьи. Бідолаха не догадується досі й не розуміє, що це фатальне слово його губить, що за нього він іде на Сибір. Він був членом „Січи*, лишавша цим, і коли його по чиїсь намові схоплено, він, не розуміючи, що то питають вороги, з гордощами атестував себе січовиком-українцем. В його очах світиться здивовання і переляк. Але ми так і не змо¬ гли йому розтовкмачити, за що терпить він такі муки.

Окрім українців у великому числі арештовувано ще жидів. На них також лежало тавро „зрадникщи (?) і „шпіо- нів“. Так само хапали їх по найменшому приводу і без привода — все залежало від доброго чи злого гумору першого ліпшого поліцая чи жандарма. Найменше попа¬ далось поляків. Це була упривилейована народність, при- хильности якої запобігали. Вже коли арештовували якогось поляка, то з певністю можна сказати, що „за ділои. Але в їх у Київі зразу являлись протектори і протекторки, до¬ бивались усяких полекш, а то й визволення за кавцією.

Коли розійшлася серед нашого українського грома¬ дянства в Київі звістка про те, що до кількох участків привезено українських священників, наші дами кинулись добиватись побачення з ними, щоб чимсь допомогти в разі потреби. В деяких участках їх допустили. Удалось пере¬ дати гроши, білизну, їжу. Наші дами поділили між собою участки, - до якого було ближче по місцю життя. Моїй жінці попавсь Лукіянівський участок. Дозвіл на побачення доводилось брати у пристава. В Лукіянівському участкові приставом була, як виявилося, добра людина. Він не чинив перешкод, а пізніше, коли діло допомоги побільшало, ча¬ стенько сам ішов на зустріч. По других участках бувало ріжно: все залежало од ласки чи не ласки пристава, або його настрою та гумору, так само як від настрою „около- точних“ і городових, котрих через те раз у раз доводилось „умилостивляти". Не раз траплялось так, що відвідувачку проганяли з лайками і погрозами. Адже справді : ці дивачки

з

— 36 —

намагались помагати якимсь „зрадниками, „мазепинцям\ а може бути й „шпюнам“, — ь кожнім разі ворогам австрій¬ кам! Одначе становище висланців часто густо було таке тяжке, таке трагічне, що не могло не зворушити хочаб найелємен гарнішого чоловіколюбсгва. Я мушу віддати спра¬ ведливість старій російській поліції, що частенько ЇЇ пред¬ ставники розуміли становище нещасливих виселенців, спо¬ чували їм і робили все від них залежне, щоб полекшити їхню долю.

Слідком за жінкою пробрався до Лукіянівського участ- ку й я і цілий гурт наших земляків, що постійно навіду¬ вались до бідних вязнів і чим могли допомагали їм: до¬ старчали білизну, одежу, необхідні річи, харчі, гроші, кло¬ потались в поліції про те, щоб замість мандрівки по ета¬ пу*) арештовані могли їхати на власний кошт, себ-то у звичайному пасажирському вагоні, в супроводі одного чи двох поліцаїв, їзду й удержання котрих виселенці також мусіли приймати на свій кошт. Перші, з ким я познайомив¬ ся, були священики о. Б— ий і о. Н--м. їх вивезено до Астрахані. Слідком за ними привезено о. Ю— ка, людину надзвичайно милу, симпатичну, освічену й щирого патріота. Він здобув собі серед наших киян загальну повагу і по¬ шану. Його тримали в Лукіянівському участкові щось коло трьох місяців. Пристав дозволив йому що-дня виходити на кілька годин до міста, вірячи на слово, що він не „втече* і о. Ю— к що-дня заходив до нашої хати, обідав у нас, читав часописи. Я навмисне запрошував до себе декого з поважніших громадян, щоб о. Ю— к мав нагоду з ними познайомитись. Памягаю. таким способом він познайомивсь з покійним Іл. Я. Шрагом, що приїхав якось з Чернигова. По неділях ми з о. Ю - ом робили екскурсії по Київу, огля¬ дали Лавру, Подол, Кириловську церкву та инші наші свя¬ тині й памятки. О. Ю ка вислали до Вологди. Наші люде добули грошей, і він виїхав на власний кошт, в супроводі городовика. Улаштувати висилку о. Ю— ка не до Сибіру, а до Вологди, допоміг один Чех, п. Вондрак, і поліціймай- стер Горностаєв. Ми потім листувалися з о. Ю-ком, аж поки не зустрілись з ним уже по його визволенні за рево¬ люції в Петербурзі в 1917. році. У мене на завжди зоста-

*) Що таке мандрівка но етану, яскраво розповів покійний Мп“ кола Ковалевськип у і воїх цікавих „Споминах з заслання11, дрзжова- них в „Літературно-Яазжовім Вістнику“ 1901 року. Хоча він оповідає про практику, яка мала місце в 1879 році, але обставини мало зміни¬ лись на краще і в 1914—15 роках, особливо коли взяти на з'вагзг без¬ ладдя й хаос військового часу. В усякім разі те, що писали нам чи оповідали пізніще вислані но етану, нічим ие ріжниться від тих стра¬ хіть про які нам розказує в своїх споминах Ковалевський.

37

лась память про о. Ю— ка, як про одного з симпатичніщих людей, яких тільки я знав на своїм віку з поміж галичан. Та він на всіх, повторюю, робив чаруюче вражіння.

Але не всім, так як о. Ю-кові удавалося виїздити на свій кошт і зазнавати таких пільг. Ось наприклад один старенький священик о. М., якому було 72 роки. Він ішов етапом по пересильних тюрмах, разом з карними злочин¬ цями аж цілих одинадцять місяців. Як уже прибув на місце заслання, то його тримали там ще шість тижнів у місцевій тюрмі, потім вирахували з рештки грошей, що йому нале¬ жали, за „удержання^ так мов би то він мешкав в готелі, і на це пішли всі його гроші. Тоді одного вечера його випустили „на волюа, себ то запропонували йти на всі чо¬ тири вітри на ніч, до незнайомого міста в Азії. Цього не¬ щасного священника знайшла літом 1916 р. пані Л. М. Ста- рицька Черняхівська, що їздила з доручення українського комітета до Сибіру провідати наших висланців. Він пере¬ бував в якійсь конурі з милости у одної бідної жінки. На- пів стратив розум і здичавів. В його долі тоді прийняв близьку участь епіскоп красноярський Никон і взяв під свою опіку. Коли бідолаха трохи очуняв і прийшов до себе, то розповів про свою сумну долю.

Дуже скоро допомога приватними силами й коштами стала невистарчаючою. Хоча гурткові наших дам і удалось дістати від прокурора суду офіціяльний дозвіл на одвіду- вання участків і пересильної тюрми, але не ставало вже ні сил, засобів, бо щодня прибували нові й нові партії висе¬ ленців, які мали потребу в білизні й одежі, а задовольняти цю потребу збіраючи по хатах серед знайомих, робилося просто неможливо : з богатьох хат винесено все, що тільки було по над, що задовольняло мінімальну потребу самих господарів. Але й те, що жертвовано, було краплею в морі страшної нужди. Діло в тім, що арештовані прибували до Київа зімою часто після того, як висиділи десь по арештах ще з літа й ранньої осени. Серед простих людий часто можна було бачити босих, без верхньої одежі, без шапок, — так як їх захопили десь в серпні або вересні. Так вони мали їхати й до Сибіру — серед зіми. Наші дами робили героїчні зусилля, щоб допомогти ; вони не тільки й робили, що бігали по участках, по знайомих, де збірали пожертви, по Подолу, де скуповували старі дешеві річи, клопотались перед поліцією, умовлялись з Орловським. Треба згадати тут імення тих, що вложили найбільше душі і своїх сил в це діло допомоги; це були: пані Л. М. Шульгина, мати відомого нашого діяча Ол. Я. Шульгина ; її дочка, пан Н. Шульгина Іщук ; Л. М. Стзрицька-Черняхівська ; Л- О Яновська ; Н. М. Дорошенко; М. І. Іщунівна; 3. О. Мірна;

- 38 —

М. П. Бухневич ; старенька пані Кучма. їм допомагало ще багато инших. Але на весну виявилось, що треба конче ле¬ галізувати цей гурток, перетворити його в товаристзо, яке могло б отверто і скрізь збірати й добувати кошти, одним словом -- утворити офіціяльний допомоговий український комітет. Про те, щоб ді тати дозвіл на товариство під та¬ кою назвою — не було що й думати. За те після довгих клопотів в маї 1915 р. уряд затвердив статути „Общества помощи населенію Юга Россіи, пострадавшему отт> воен- ньіхт» дьійствій“, що й було замаскованим українським ко¬ мітетом. Головою товариства було вибрано на перших за¬ гальних зборах директора київської філії державного банку Я- Я. Ігнатовича, заступником — мене. До виділу ввійшли всі головні діячі по допомозі, що працювали вже осінь і цілу зіму. Секретарем товариства стала пані М. Ішунівна, і в її помешканні на Великій Підвальній вулиці притули¬ лась канцелярія товариства.

Тільки що товариство зорганізувалось й приступило до своєї роботи, як появилися дві нові категорії людей, що мали стати обєктом допомоги: біженці і закладники. Бі¬ женство — який це страшний злочин царської Росії су¬ проти людей! Не знаю, на кого індівідуально, на чиї го¬ лови повинні впасти проклони, сльози й загибель богатьох сотень тисячів людий. Кому витисне суровий присуд історія за це страшне божевілля, за цей крівавий гріх супроти Га¬ личини, Волині і Холмщини, навіть з погляду державних інтересів самої Росії? Що властиво уявляло собою оте ,, біженство" ? З огляду на наступ ворожих армій, росій¬ ська влада примушувала місцеве сільське, а почасти й мі¬ ське населення, переважно українське й білоруське, поки дати свої оселі й мандрувати в світ за очі на схід, за від¬ ступаючим російським військом. Тяжко собі уявити, у що обернулось це несподіване виселення мілійонів людей, з дітьми з домашнім майном (як що його встигали захо¬ пити), з худобою серед хаосу військової евакуації і відво рогу величезних армій. Скільки страждань довелось зазнати нещасним біженцям у дорозі, скільки їх загинуло вія го¬ лоду, холоду, хвороб, від усякої нужди ! Скільки дітий зо¬ сталось сиротами, скільки батьків і матірок розгубило своїх дітей ! Який заколот і безладдя в запіллі утворював цей масовий ісход, які перешкоди в рухові, який тягар для дер¬ жави — розміщувати і годувати одірваних од продуктив¬ ної праці людей! В імя чого все це робилося? Це була традиційна московська практика — нищити все по дорозі, якою наступає ворог. Так робили Москалі в 1708 році руй¬ нуючи Білорусь і північну Україну, відступаючи перед Шве¬ дами, так робили вони на тій же Білорусі і у себе в Мо-

39 —

сковщині, відступаючи в 1812 році перед Французами. Але тоді були зовсім инші умови ведення війни, та й то тоді обмежувались тим, що лиш нищили по дорозі склади і за¬ паси продуктів, але не зганяли самої людности. Та в су¬ часному біженстві був ще один бік, який робив з цього явища те, що не чинячи майже ніякої шкоди ворогу, воно чинило страшенну шкоду самому „русскому дьілу“, про яке так богато кричали ідеологи війни. Діло в тім, що в дійсности зганялася й примусово утікала сама лишень ,,русска“ людність, себ то Українці і Білоруси. Жиди й По¬ ляки за малими виїмками залишились на місцях і, з прихо¬ дом Німців або Австрійців, репрезентували собою край і робилися господарями становища. Таким робом в краю фактично почала мати перевагу людність не українська. Більша частина Холмщини й захід ньої Волині опинилась під австрійською окупацією і тут Поляки у військовій та цивільній адміністрації мали повну перевагу. Зараз же по відході російської армії, користуючись в відсутности пра¬ вославного духовенства, що примушене було з Москалями тікати, вони заходились коло латинізації церковного життя. Греко-католицьке духовенство сюди не допускалося, навіть військові капеляни. На залишені масами українського се¬ лянства землі почали переселяти польських кольоністів.

Тимчасом в Росії вибухла революція, що прийшла скоро в большевизм, повстали самостійна Польща та Укра¬ їна, Західна Волинь одійшла до України, питання за Холм- щину мало також розвязатись на підставі етнографічного прінціпу, можна було сподіватись, що буде переводитись плебісцит. Длятого, щоб забезпечити собі успіх на випа¬ док плебісциту і користуючись з того, що українську люд- ність, що опинилась в біженцях загнано аж на Волгу і вона ніяк не могла повернутись з большевицької Росії, Поляки лоспіщали кольонізувати й польонізувати ці землі, щоб по¬ ставити можливий плебесцит перед „фактом44 переваги поль¬ ського елементу в краю. Одначе дальші події виключили потребу в якомусь плебесциті. Російський большевизм і укра¬ їнська революція кінця 1918 року дали Полякам повну мож¬ ливість просто захопити „искони русскія“, себ то україн¬ ські землі і коли тепер лехко насаджувати ксьондзів на по рожні православні парафії; коли легко організувати місцеву польську адміністрацію й самоуправу, лехко кольонізувати Холмщину й Західну Волинь Мазурами і польськими вете¬ ранами, то за це все треба дякувати тим, хто в 1915 році організував біженство і в значній мірі допоміг цим затерти справжнє національне обличча цих земель

Але в той час, коли по всіх шляхах тяглися безко¬ нечні валки біженців, коли всі залізничі колії були за-

- 40

биті поїздами густо переповненими людьми, — не було часу думати ні про причини цього явища, ні про його можливі наслідки: треба було просто помагати людям.

І наше „Общество Юга Россіи“, як його скорочено нази¬ вали, почало організувати харчові пункти на станції й на пристані, діставши на це кошти через загальний, т. зв. Та- тіянинський комітет, заложений для опіки над біженцями. Українська студентська молодь прийшла нам на допомогу й несла обслугу харчових пунктів. Масовий біженський рух ішов майже ціле літо.

Та ось зявился особлива категорія біженців — Гали- чане. Яким способом піддані чужої держави попали до цієї категорії ? Я вже казав, що епіскопи Антоній та Евло- гій розвинули в Галичині, немов в краю невірних, блискучу місіонарську діяльність, масово навертаючи людей на пра- вославіє. Робилося це просто й лехко: було видано на¬ каз — заміщати порожні уніятські парафії православними священниками з Росії. Богато парафій стояло порожніми тому, що священники повтікали перед вступом Москалів ; але й там, де вони залишились, дуже лехко можна було ті парафії опорожнити ; треба було тільки причепитись до священника, як до „мазепинця“ або „упертого уніята“ і ви¬ слати його до Росії. А вже селянам дуже сперечатись про

віру не доводилось (адже вважали, що їх вертають до

„віри батьків", дарма, що унія істнувала вже більш 200 років і давно зробилася національною релігією, що боро¬ нила народність від латинізації й польонізації), тим більше, що з переходом на православіє були звязані й певні ко- ристи на землі, а не тільки на небі : слухняним видавали хліб на засів і т. п. пільги. Само собою, що для непокір¬ них стелилась лехка й широка в слід за своїми пан¬

отцями - дорога до Сибіру. Одже не диво, що православні парафії в Галичині виростали як гриби по дощі. По україн¬ ських єпархіях в Росії було пущено заклик: хто з священ¬ ників хоче на нові й дуже вигідні парафії в „новонаверне- ній“ Галичині? І все, що було найгіршого серед нашого попівства, всі пянюги, сутяги, хабарники, роспусники й про¬ сто авантюристи, яким не сиділось в дома, або які були під духовним судом за ріжні свої „подвиги44, все це хма¬ рою посунуло до Галичини, слідком за ісправниками, ста¬ новими приставами й стражниками. Це було те „чорне гай¬ вороння14, про яке писав епіскоп Никон Красноярський у своїм знаменитім листі до газет в справі галицької мар- тирольогії.

Та ось зненацька наступила евакуяція. Галицькі інте¬ лігенти і селяне, що прилучились до православія, спрово¬ ковані нашими душохапами, цілком резонно боялись тепера

41

репресій з боку австро - польсько - мадярської влади. І от десяткам тисячів людей (по приблизному підрахунку са¬ мих селян було по-над 100.000) нічого иншого не залиша¬ лось, як покинути свої хати й ниви і обернутись в біжен¬ ців, тікаючи за московським військом на схід. До цього їх спонукували й представники церковної адміністрації, агенти Антонія і Евлогія, обіцюючи їм в братній Росії дарові наділи землі разом з садибами й цілим господар¬ ським ремонентом. Певна річ, що нещасні біженці дуже скоро переконались, що в Росії вони можуть дістати не більше, як те, що давав Татіянинський, або який инший комітет: миску юшки і шматок хліба, та й то поки йшли повз харчові пункти. Одже не диво, що настрій цієї кате¬ горії біженців був особливо сумний і безнадійний. При зустрічі з ними вражав якийсь повний одчай і тупа покір¬ ливість своїй нещасливій долі.

Богало Киян напевно памятають, як цілий табор га¬ лицьких біженців росташувався був якось в літку 1915 р. на Подолі, на контрактовій площі. Більш як тиждень трі вало видовище, яке мабуть було дуже схоже на якийсь невольницький ринок десь в Кафі або в Козлові в XVI.— XVII. століттях: юрби людей ріжного віку й полу сидять і лежать біля возів; надходять милосердні Кияне і вибіра- ють собі людей для послуг. Ось вибірають дівчину в най¬ мички і уводять. Ніхто не записує адреси, вона не праща- ється з родиною, йде, може на віки, бо як і де вони зу¬ стрінуться ? Ось здоровий парубок іде кудись на роботу, ось жінка покидає чоловіка і йде в куховарки, або поко¬ ївки. Ось просто забірають малу дитину, що відбилась від своєї семї. — не то для того, щоб усиновити, не то, щоб виховати собі слугу- раба. А ось сидить на возі гарна дівчина в типовому гуцульському вбранні. Вона не хоче йти ні на яку роботу, ні миски мити, ні корову доїти. Вона розуміє, що в такому великому місті вона знайде собі лехчу „роботу*4, та й в тих, що таку роботу пропо¬ нують, видно, недостачі немає. Скільки таких побутових сценок довелось мені бачити, вештаючись серед біженців по обовязку представника товариства „Юга-Росіи.. и Як кленові листки, розсипались діти Галицької України по широкій Великій Україні й Московщині, скрізь розмела, рознесла їх страшна хуртовина.

Галичан інтелігентів направляли в Ростов на Дону. Там улаштувалась ціла їх кольонія, віддана під управу ідейним керманичам русофільського руху в Галичині з п. Дудикевичем на чолі. Там вони переходили тернистий шлях усяких бід, морального пониження і остаточної де¬ моралізації. Пізніше богато з них опинилось на службЬ

— 42 -

в Українського правительства, другі у Денікіна, треті чу большевиків.

V.

Заложники: ^Українська тюрмаи в КиТві. Смерть К, Паньків- ського. Нові жертви „визволення^ Галичини.

Нарешті після упадку Львова появилася в Київі ще одна категорія представників Галичини: це були „залож ники“ (закладники), що їх брали Москалі відступаючи. Це були люде трьох народностей краю: Українці, Жиди, По¬ ляки. В заложники брали людей статочних, солідних, з становищем: послів до парляменту або до сойму, свя¬ щенників, рабінів, професорів вищих і середніх шкіл, ди¬ ректорів банків, директорів музеїв, купців, адвокатів, суд¬ дів, заможніших селян. Все це були люде старші, молод¬ ших як 40 літ не було, а здебільшого мали по над 50 ро¬ ків. Колись іще хлопцем в гімназії я читав у Юлія Цезаря про те, як брали на війні заложників; ці оіїзісіез фігуру¬ ють у нього дуже часто. Але я звик думати, так само як і всі, шо ці оіїзісіез давно вже одійшли до історії. Те, що заложників беруть тепер, в XX. ст., було для мене вели¬ кою новиною, мало зрозумілою. Бо справді, ще можна пояснити забірання заложників тоді, коли вороже військо вступає до чужого міста чи краю: воно бере заложни- ників, яко гарантію спокою й того, що не буде якогось зрадливого нападу. Але який сенс мало брати заложників тоді, коли військо відступало? Що вони тепер мо¬ гли гарантувати? Ходила чутка, ніби заложників беруть для того, щоб австрійці не мстились на тих, хто підчас окупації виявляв себе аж надто прихильним до Росіян. Але в такому разі треба було вивезти добру половину поль¬ ської інтелігенції, бо вона справді ставилась до росій¬ ських окупантів більш ніж льояльно. Досить пригадати хочаб новорічній бенкет в львівськім ратуші під 1915 рік, пригадати промови осадинка Львова Рутовського, виголошені в імені „королівського" міста і ще дещо, щоб перекона¬ тись, на ск льки львівські поляки спокійно і доброзичливо ставились до влади гр. Бобринського. Одначе поляків се ред заложників було найменше. Розглядаючи потім архів галицького Генерал губернаторства, я ніяк не міг добитись, хто властиво був ініціятором цього діла, з чийого вла¬ стиво наказу брали заложників: чи військової влади, чи адміністрації? В усякім разі це було безглузде і жорстоке діло.

43 —

Більша частина заложників була привезена до Київа і тут вона й залишилась. Декілька людей вивезено до Орла (між ин. д-р С. Британ), трос до Полтави (директор гімназії Ів. Прийма, адвокат Іл. Боцюрків і о. Т. Чайків- ський) і ще здається двоє чи троє до Новгород-Сіверська. В Київі опинилось понад 150 людей. Одного дня в липні 1915 року ми дізналися, що до Київа привезено заложни¬ ків з Галичини і розміщено по участках. Серед заложників- українців було чимало ріжних людей, звісних богато кому з нас особисто, наприклад, директор „Дністра" д-р Ст. Федак, покійний Кость Паньківський, проф. Іл. Свєнціц- кий, інжінєр Ів. Левінський, о. Мих. Цегельський і багато инших Поляки відразу найняли для своїх заложників особливе помешкання на Печерську, поробили на вікнах крати, найняли сторожу і вийшла доволі оригінальна ін¬ ституція: тюрма, утримувана на приватні кошти. Від зви¬ чайної тюрми відріжнювалась вона чистотою, гігієнічністю й певним комфортом. Сюди й умістили поляки своїх за¬ ложників, а також кілька наших українців, котрі почували себе дуже ніяково і все прохали нас, щоб ми швидче подбали про свій власний арештний дім і визволили їх від необхііїности користуватися з сусідської гостинности. Жиди також найняли для своїх будинок на Кирилівський вулиці на Подолі. Там, між иншим якийсь час перебував „гостем" покійний Т. Старух, і я відвідував його там ра¬ зом з п. Н. Шульгиною.

Треба було влаштовувати свій арештний дім і нам. Але українцям це було важче, нім кому иншому. Одначе після енергійних заходів (не обійшлось без хабаря, кому слід) добули дозвіл і ми. На кінці Лукіянівки, на Федо ровському переулку, в дуже гарній і здоровій місцевости, серед садів, найнято було дво поверховий будинок з окре¬ мим просторим двором. Поробили на вікнах крати, най¬ няли поліцаїв, щоб стерегли і так виникла українська тюрма, „перша офіціяльна українська інституція в Київі*, як жартував дехто. Сюди й попереводили ми наших за¬ ложників Улаштовано для них при домі кухню, умебльо¬ вано, одним словом зроблено все, щоб наші гості менше всього відчували, що вони в тюрмі.

Одначе заложники сиділи за крагами недовго. Тому, що заложниками були не самі лишень українці, але також поляки, тодішні фаворити російського уряду й громадян¬ ства. то вони скоро добилися права увільняти заложни ків за порукою київських обивателів. За ними дозволено це Жидам і Українцям. Одначе ми зразу розібрали між собою Українців — їх було по-над 60 люда. Я сам узяв „на поруки" двох селян. Заложників „увільнилиц і в ма-

— 44 —

теріяльному відношенні, себ-то віддали їх на їх власну до- дю, який же заробіток на чужині могли знайти старі лю¬ де, без мови ? Поки не наладилась декому допомога через банки, довелось би гинути. Одже й з цього погляду тур¬ боти лягли на компатріотів. Частина наших заложників розмістилась по приватних помешканнях, здебільшого у своїх же людей, так К. Паньківський і Ст. Федак осели¬ лись у Матушевських, о. М. Цегельський у Волошинів, Ів. Левінський у Вязлових і т, д. Для решти улаштовано ін¬ тернат в „Федоровськім домі*4, для чого знято крати з обох поверхів. Кошти на прожиття видавало їм „Общество Юга Россіи“.

Увільнився в Федоровськім домі цілий партер, і ми добились, щоб виселенців, які ішли й ішли далі, також замість участків приводили до нашого дому. Тепер за¬ мість брудних смердячих льохів їх приводили до чистого помешкання де вони діставали купіль, горячу їжу, людську постіль, медичну поміч ; тут же завдяки умові з Орлов¬ ським можна було затримувати особливо потомлених чи хворих на довший час, щоб вони відпочили.

Так само робили й жиди та поляки з своїми виселен¬ цями. До речі кілька слів про польську поміч. Треба ска¬ зати, що з самого початку цілої запомогової акції разом з нашими ходило по участках і кілька польських пань. Вони вишукували спеціяльно поляків і тільки їм і помагали, наші ж ніякої ріжниці не робили і помагали однаково всім, не розбираючи, чи то поляк, жид. мадяр, німець. Бувало, що пані-полька прийде в участок і вигукує: ,а кіо кНа] ро1ак?“ Коли ніхто не відгукувався, то несла назад при¬ несену з соб; ю їжу чи одежу. Правда, зпочатку польки помагали нашим священникам, уважаючи, що то такі самі „ксьондзи4*, як і їхні римокатолицькі: так само голені, в таких же сутанах і т. д. В Киіві ніколи перед тим не бачили уніятських священників, та й київські польки не так розбірались у відносинах галицьких, як скажемо львівські. Отже упадали вони зпочатку й коло наших панотців. Але як розібрали, що то зовсім не поляки, а по польськи ба лакають з ними тільки з звичайної чемности, то покинули їх відвідувати і помагати. Скільки взагалі я міг спосте¬ регти, поляки і в ділі філянтропії завжди і скрізь виявляли особливу національну виключність, а наші навпаки : завжди аж надто додержувались євангельської науки про те, що не повинно бути „ні елліна, ні іудея4*. Тепер я знахожу, що поляки принаймні з практичного погляду, мали далеко більше рації, ніж наші.

Перебування значного гурту українських заложників серед нашої київської громади не залишалось без добро-

дійного впливу на нас. Присутність серед нашого гурту таких широко-освічених, енергійних людей, досвідчених діячів і організаторів, як богато з наших заложників, да¬ вала свої добрі наслідки. Скріплялись перш за все взаєми¬ ни, котрі зміцнювались почуттям особистої дружби; ми щиро любили наших невільних гостей, і вони платили нам тим же. Такі люде, як покійний К. Паньківський або о. М. Цегельський та д-р Ст. Федак належали до особливо по¬ важаних і люблених усіма. Вони брали живу участь в на¬ шому житті, ходили на наші збори, помагали нам своєю порадою й досвідом. Небіжчик Ів Левицький пізніше був ініціятором заложення у нас технічного товариства „Праця*. Він і Паньківський богато помагали нашій молодій коопе¬ рації ; коли ми заложили наші перші українські захоронки- школи, то з поміж заложників вийшли кадри досвідчених вчителів та інструкторів. На велике їіаше горе в осени несподівано помер Кость Паньківський. Його похорон обер¬ нувся в свого рода українську маніфестацію, і я мушу ска¬ зати, що ніколи в своїм житті не бачив, шоб десь так щи¬ ро й ревно оплакували якогось небіжчика: тут за Паньків- ським плакали мов малі діти — дорослі, серйозні і суворі люде, сльози так і котились у всіх. Бо для всіх нас покій¬ ний був мучеником за святе діло, що помер в неволі, далеко від своїх близьких. Одинокою потіхою нам було те, що помер він не серед чужих, що знайшлися тисячі, що ревно оплакали його, як діти свойого рідного батька.

Поруч заложників филя евакуації москалями Галичини викинула на російський беріг нові жертви виселенців до Сибіру. Якось ще в липні жінка прибігла до-дому й про¬ хала мене скоріше йти до Старо-київського у частку по¬ могти їй обслужити партію арештованих інтелігентів, що щой-но прибула до Київа і скоро йде далі. Я поспішив з нею до участку, і тут у дворі побачив групу людей, се¬ ред котрих були о. Боцян (тепер епіскоп), пані Галицька, д-р В. Охримович, М. Шухевич та ще дехто. їх тільки що привели з двірця. Я швиденько побіг купувати для них в сусідній крамниці молоко, хліб, ковбасу, і ледве встиг те все понаносити як їх уже замкнули до камер, і тільки моя жінка змогла доступитись до них і ще поро¬ бити ріжні послуги, бо вона мала спеціяльну перепустку, а в мене її не було. На швидку руку треба було добути грошей, бо декому не ставало, щоб їхати на власний кошт, — - якимсь бідним студентам, що ішли в цій партії. Ми принесли все, що у нас під цю хвилю знайшлося, і ще того ж дня, чи на другий вранці, партія вирушила — аж до Сибіру. З кількох фраз, якими я встиг обміня¬ тись з цими виселенцями, я побачив, що вони надзвичай-

- 46

но пригноблені і понервовані. Коли я спитав п. Шухевича, чи не знає він, кого іще крім їхньої групи арештовано, він відповів :^„сксро і вас усіх вивезуть туди, куди й нас про¬ вадять !“ Його пророкування, на щастя, не здійснилось, хоч кінець усієї великої епопеї, що почалась для нас усіх лі¬ том 1914 року, справді невеселий !

Цю групу виселенців запроторили чомусь аж надто далеко, аж в Туруханський край, де порозселювали їх по глухих селах серед тайш (безконечний сибірський ліс, що тягнеться через цілу північну частину азійського континен¬ ту) на тисячі верст один від другого. Потім наше „Обіде- ство Юга Россіиа листувалось з ними і висилало їм до¬ помогу. Крім них вивезено з Галичини ще сотні людей — гмазепинців“, в звязку з евакуацією більшої частини га¬ лицької території москалями після погрому 1915 року.

VI.

Трівога в Київі. Евакуація. „Комитеть Юго Западного Фронта Всероссійскаго Союза Городовь“ і його українізація. Моя перша подорож до окупованої Г аличини і її вражіння.

В кінці літа 1915. року Київ переживав дуже трівожні дні. В звязку з наступом австпо- німецьких військ сподіва¬ лись окупації Київа, і через те місто обхопила евакуаційна горянка. Музеї, бібліотеки, архіви, шкільні установи, все це спішно вивозилось Бог зна куди, до Москви, до Саратова, до Ростова на Дону, до ріжних глухих провінціяльних міст східної Росії. Утікали так мов би перед ордами Чінгіс-Хана. Богато заможніших обивателів також спакувалось і виїз¬ дило. Дехто спродував меблі, і в Київі за цей час можна було купити дуже гарне пяніно або фортепян за яких 15-20 рублів. На двірці потяги були переповнені вже за два тижні вперед. Київ робився немов би то фронтовим містом. В звязку з цим тут улаштувався й комітет південно західного фронта Всеросійського Союза міст, що перед тим мав свій осідок у Львові. Для моїх галицьких читачів я мушу пояснити, що це таке за інституція. Треба насам¬ перед сказати, що з самим початком війни, коли було мо¬ білізовано в Росії мілійони людей, одразу стало ясно, що самий уряд своїми силами не вправиться з медичною й са¬ нітарною обслугою цеї маси людей на фронті і в запіллі. Не вправиться й російський Червоний Хрест, звичайна бю¬ рократична інституція. Одже тоді виступило російське гро¬ мадянство, обхоплене патріотичним поривом, і рішило прий¬ ти на поміч — не стільки урядові, скільки самому озброє¬ ному народові", многомілійонній армії. Завязалися для цього

- 47 —

дві могучі спідки: союз усіх земств, і союз усіх міст. Ви¬ робили спеціяльну організацію, обібрали центральні комі¬ тети з осідком в Москві, а не в бюрократичному Петер¬ бурзі і організували діло допомоги раненим, хворим, сані¬ тарну обслугу армії, потім технічну, апровізаційну, поста¬ чання зброї, життя окопів, направу шляхів, мостів і т. д. При кожному фронті істнував спеціальний комітет (і від союза міст і від земського союза), наприклад комітет пів¬ нічного фронту, комітет південно-західного і т. д. Голову фронтового комітету призначав центральний комітет у Мо¬ скві, так званого головно-уповноважненого, і той сам уже добірав собі помічників уповноважнених, яких центральний комітет мав лиш затверджувати. Всі фронтові комітети були мілітаризовані, одже носили військову уніформу й зброю, в своїй дільности на фронті крім загальних директив своїх уповноважнених підлягали військовій владі. До централь¬ них комітетів обох союзів належали видатніші громадські діячі постувого напрямку, наприклад, на чолі Земського Союза стояв князь Г. Львов, пізніший голова Тимчасового , Уряду в 1917. році. Це була немов держава в державі; особливо після погрому 1915. року союзи здобули такий вплив і силу, що вже тоді дехто бачив в них зародок но¬ вого правительства, що мало прийти на заміну старого режіму, і так воно справді й сталось. В уповноважнені союзів також звичайно проходили визначні громадські діячі з земських або муніціпальних кругів. Гроші на свої інституції і взагалі на свої видатки союзи діставали з за¬ гально-державного скарбу через військові каси окремих фронтів. Крім того обкладали податками міста й земства і звідси також мали величезні фонди.

До осені 1915. р. на чолі комітету південно-західного фронту Всеросійського союза міст стояв князь С. Д. Уру- сов, колишній бесарабський губернатор і товариш міністра внутрішніх справ, відомий як автор „Записок!» ґубернаторац і як людина, ліберальних поглядів. Пізніше він був товари¬ шем міністра за Тимчасового Правительства Коли комітет перенісся до Київа, то наше „Общество Юга Россіи* звер¬ нулось до нього, і кн. Урусов визначив нам сталу місячну субсидію титулом допомоги на удержання „притулку для біженців^, себ то нашого арештного дому на Лукіяніаці.

Це відразу поставило наш буджет на сталий грунт. Скоро потому кн. Урусов уступив, і на його місце прийшов ба¬ рон Ф. Р. Штейнгель. З цього часу почалась зовсім нова ера в житті Комітета Союза міст, ера так би мовити його українізації, шо мало певні наслідки взагалі для україн¬ ського руху в Київі і на провінції.

48 —

Перш за все кілька слів про самого бар. Штейнгеля. Він був сином німецького барона з Остзейського краю, що, одначе, зросійщився давно, так само як і його батько (дід нашого Федора Рудольфовича). Він закупив маєток Городок на Волині (коло Рівного), що колись належав Шептицьким, предкам теперішнього митрополита. Один з них, митрополит Атаназій Шегітицький збудував там ка- мяну церкву, яка стоїть і досі. Барон Рудольф Штейнгель одружився з українкою, і наш Федір Рудольфович почував себе українцем; вирісши на Волині, горяче полюбив її і цілу Україну. В своїм Городку він зібрав прекрасний ар- хеольогічноетнографічний музей, присвячений виключно Волині, на свій кошт видавав описи цього музею, уряджував археольоґічні й етнографічні екскурсії по краю, й був за¬ ступником голови Українського Наукового Товариства в Київі. В 1906 р. він був обраний послом од міста Київа (де мав свій будинок і проживав зимою) до 1-ої Державної Думи, вступив до Української Парляментарної Громади і за підписання відомої Виборської відозви відсидів три місяці в тюрмі. Коли організувався „Туп“, Ф. Р. став чле¬ ном одної з його київських громад, разом з своєю дру¬ жиною, Олександрою Вільгельмівною. По своїм поглядам. Ф. Р. стояв на ґрунті автономії і федерації, маяв про „віль. ну Україну у вільній Росії\ Він належав до партії консти. туційних демократів, де своїм авторітетом дуже піддер жував українські інтереси. Як людина, це був джентельмен в кращому й ідеальніщому розумінні цього слова. Мати з ним відносини доставляло кожному найбільшу приємність, на стільки це була мила й симпатична людина. В україн¬ ських кругах він тішився високою повагою й авторітетом.

В завдання Союза міст входили не тільки допомога армії. Особливо з літа 1915 року Союз почав дбати за до¬ помогою населенню зруйнованих війною земель і виробляв пляни відбудови знищених околиць. Сам бар. Штейнгель дивився на завдання Союза дуже широко, особливо що до майбутнього. Він рішив приєднати до участи в ньому місцеві культурні сили, справедливо вважаючи, що нікому так близько не припадають до серця завдання Союза в ділі допомоги зруйнованим війною українським землям, як самим українцям Для нього справді не істнував ,.ні еллін, ні іудей", але він думав, що в ділі організації ши¬ рокої громадської роботи українцям на їх рідній землі по¬ винно належати перше місце. Одже в члени Комітету, на посади уповноважнених Союза міст, він запросив україн¬ ців і провів їх затвердження через Москву. Зпочатку до Комітету війшли Андрій Вязлов (колишній член І ої Держ. Думи, член суду, видатний український діяч, міністр юстиції

— 49

за Українського Уряду і сенатор Української Держави, по¬ мер 1919 р.) і Микола Біляшевський, директор Українського Національного Музею в Київі; далі — я, Андр. Ніковський (б. редактор „Ради“ і пізнійший міністр У. Н. Р.), Вол. Уляницький (член „Тупа“, адвокат, помер тепер весною в Празі), покійний Федір Матушевський, Володимир Леон- тович, Ів. Красковський (українсько білоруський діяч, пізні¬ ший товариш міністра в уряді УНР. і посол до Грузії). Двоє-троє уповноважених — росіян, побачивши себе май¬ же виключно в українській компанії, потроху вийшли з ко мітету і попереходили на инші фронти.

Діяльність Комітету дуже скоро розвивалася. Вже в кінці 1915 року він мав десятки великих лазаретів на фронті, десятки санітарних поїздів, сотні й тисячі медич¬ них, харчових, санітарних, дорожних і всяких инших пунк¬ тів, величезні обози, склади, майстерні, дорожно-технічні відділи і такіж великі інституції в запіллі аж до самого Київа. В міру розвитку діяльности Союза, здобувала масо¬ вий доступ на службу в йому українська інтелігенція і шкільна молодь.

Мені на самім початку було доручено відділ допомоги населенню на самому фронті, — разом з Н В. Луначар- ським (братом нинішнього народного комісара освіти в со¬ вітській Росії). Фронт переходив через Галичину, частина котрої — 8 східних повітів, зісталася в російських руках. Тут треба було влаштовувати харчові пункти для населен¬ ня, захоронки для дітей, організувати медичну й санітарну допомогу. Крім того треба було опікуватись тисячами бі¬ женців, що тимчасово були розселені понад Дніпром в Київ щині й Чернигівщині. Тепер через мій відділ переходили всі кредити для „Общества Юга Россіии. Були визначені сталі суми на утримування всіх інституцій Товариства : Федоровського дому, двох захоронок для дітей, на регу¬ лярну висилку щомісячної допомоги виселенцям на Сибір, на життя незаможним заложникам в Київі і т. д. Тепер арештовані виселенці, переїздячи через Київ, були забез¬ печені білизною, обувою, одежою й грошовою допомогою. „Общество Юга Россіи“ мало вже своїх платних функціо- нарів, котрі виконували ріжні справи й доручення.

Під Різдво 1915 року, підготовивши роботу в Київі, запросивши цілий штаб співробітників з поміж української молоді, я рішив поіхати до окупованої Галичини, щоб роз,- глянутись серед місцевих обставин і на місці намітити плян діяльности. Я мав крім того ще одну, дуже приємну для мене місію : одвезти 15.000 -комплектів теплого убрання й обуви для жінок і дітей в Галичині. Це був дарунок від

Мої спомжаи про недавнє- мину де. 4

— 50 -

київської філії „Товариства охорони жінок*, що дістало- його від президентки своєї централі в Петербурзі, одної з принцес імператорської фамілії. В київській філії працю¬ вали деякі наші пані (наприклад, 3. Мірна, Л Яновська та инші) і вони завжди дбали, щоб надати діяльности філії певний український характер, друкувати плякати і відозви українською мовою і т. п. Пакунки з подарунками дожи¬ дали на мене в Тернополі, а я мав доглянути, щоб вони були справедливо поділені між усіма, хто бідував, без ріж- ниці віри і народности.

З Київа до Волочиск ходили лиш т. зв. етапні поїзди, і мандрівка тяглася дуже довго, — більш як три доби. Зі мною їхали чотири моїх співробітники. Усі ми вбрались у військову уніформу, при шаблюках, мов також збірались воювати. Сяк-так дотяглись до Волочиск. Тут довелось би, може, дожидати цілу ніч, щоб переїхати кілька кільометрів до Підволочиск, як би не перевіз нас у своїм санітарнім поїзді відомий В Пуришкевич. Ось і в Підволочисках, вже на галицькій території. Була ніч, коли ми пішли розшуку¬ вати одну з інституцій Союза міст, щоб переночувати. Дивне нражіння робили мертві вулиці з зруйнованими або пів-зруйнованими будинками, де, очевидна річ, не мешкав ніхто. Колись це було чепурненьке місто, тепер, — напо¬ ловину руїни, а в другій половині, звідки також вибрались мешканці, ночували, звичайно, „маршеві роти“. Москалі, ночуючи, не жаліли помешкання : ламали вікна, двері, на¬ віть грубки, так мов би то після них нікому не доведеться жити. А вже бруду наносили такого, що й догадатись не можна, що це тут ночували люде, а не худоба. Потім при¬ ходили свіжі, докінчували діло с^оїх попередників і коли зовсім уже не можна було залишатись, шукали ше неза- сміченої й незагидженої хати, щоб полишити її в такому ж самому стані. Таким робом в цілих Підволочисках майже не було непорушеної хати, окрім тих, що заняті під якусь канцелярію або що. Десь оттак притулилась і наша канце- лярійка, де мешкав начальник відділу наших харчових пунктів. Там й ми притулились. З раннього рана по зни¬ щених вулицях міста почався великий рух, ішли незчисленні обози, сновигали сюди-туди москалі, звідкись узялися наші селяне і теж вештались, їхали возами через місто. Я пішов до маленької греко-католицької церковці і на своє здиво¬ вання застав там панотця, що правив службу. В церкві було всього пара бабусь і якийсь дідок Видко, парафія дуже змаліла, але панотець одбував свою службу.

Аж на другий день на-ніч доплентавсь я знову етап¬ ним поїздом до Тернополя. Була холодна зімова ніч і в по-

51

вітрі ясно було чути далекі постріли гармат. Тернопіль лежав тоді зовсім близько від лінії фронту, всього кілька кільометрів. Позиції з обох боків були дуже укріплені й фронт ніде майже не рухався, не пересувався, одже в Тер¬ нополі була згромаджена сила тилових інституцій, штабів, лазаретів, складів, канцелярій, і т. д. Все це страшенно занечистило й засмітило колись видко дуже чепурненьке місто. Моїм пристановищем було чиєсь приватне помеш¬ кання на вулиці Сокола, зовсім близько від зелізничного двірця. Цілу садибу зареквіровано для канцелярії нашого Союза і для побуту приїзших його співробітників.

Ранком я пішов трохи оглянути місто, тай треба було завязати стосунки з кимсь з місцевих Українців, щоб спи¬ тати їхньої поради, як бути з привезеними для подарунків річами. В Тернополі я ніколи перед тим не бував і знав його найбільше зі „Споминів^ Ол. Барвінського, що колись тут жив і працював. Я перейшовся містом. Ніяких слідів українства не бачу — ні вивісок, ні нарисів, що тут була раніше якась українська інституція. Ось, старий готель Пун- черта — в йому зупинявся колись Куліш як я читав у „Спо¬ минах14 Барвінського. Ось стара церква князя Острожського. Я зайшов. Служив якийсь молодий священник, і що мене здивувало — з якимсь чужим неукраїнським акцентом... Пізніше трохи я познайомився з ним, це був о. Бон, бель¬ гієць, що приїхав сюди перед війною, як член ордену ре- демптористів, щоб знайомитись з греко-католицьким обря¬ дом та й застряг тут. Нарешті надибав я на крамницю, де була нова вивіска: „Народня Торговляи і зайшов туди. Я не помилився. Тут уже були свої люде. Я познайомився з д. К-ким. Моя військова уніформа викликала трохи збен¬ теження, але я назвав себе і пояснив, що хочу порадитись про одну важну справу. Тоді п. К-ий запросив мене до свого помешкання. У вечорі я зайшов до нього, і тут ми розбалакались по всій щирости, як найбільш близькі й рідні люде. Коли я запитав, як бути з річами, д. К-ий порадив заснувати комітет з представників усіх трьох народностей, а на представника від українського народа вказав на су¬ дового радника Лукавецького : він хоча й москвофіл, але дуже порядна людина, — додав він. „А не боїтесь Ви, що Поляки й жиди усе розхапають, і нашим людям нічого не залишиться?®4 запитав я. — „Ні, д. Лукавецький допильнує, щоб усе було по справедливості4. Пішов я на другий день до Лукавецького. Він мешкав на вул. Міцкевича. Прийняв мене дуже стримано; може бути вражала його моя україн¬ ська мова, хоч говорив зі мною також по українськи, ли¬ ше не уживав слова „українець, український1* а казав: „ма~

52 -

лорус, малоруський0. Але коли я повів його до нашого складу, казав розпакувати одну скриню, і звідти виглянули чудові чобітки, кальоші, теплі кожушки, хустки, білизна, він розмяк, був дуже зворушений, дякував і казав, що до¬ пильнує, щоб нікому не було кривди, і всі хто потребує (рїчи були призначені для міського населення, що особливо бідувало), дістане, що йому належить*) Потім я пішов до о. Бона, познайомився з ним і довідався, що він замі¬ няє о. Громницького, що його вивезли Москалі і взагалі виконує церковні треби по тих селах, де не лишилось свя щенників. Людина енергійна, жвава, віддана свойому ділу, о. Бон щиро полюбив український народ, з яким звязала його доля, прийняв до серця його лихо і працював як тільки міг, щоб чимсь помогти, принести бодай моральну поміч і розраду. Москалі нічого не могли йому зробити, як бельгійському підданому, одже — „союзникові*4. Це бель¬ гійське підданство давало йому певний імунітет. Пізніще, через о. Бона я встановив контакт з місцевою українською громадою, властиво з ії недобитками, пересилав на його руки листи від засланців, що приходили на мою київську адресу, привозив йому гроші від київських земляків на культурні потреби Тернопільщини і .т. д. Він оден міг вільно, не боячись нікого, піддержувати зносини зі мною, й не боятись, коли я в своїй військовій уніформ; заходив до його хати біля старої церковці князя Острожського.

З Тернополя поїхав я до Теребовлі. Найняв звичай¬ ний міський фіякр і рушив по страшенній грязюці, яка вкривала густим таром битий гостинець. Візник мій був Українець і впізнавши в мені „свого", довірчиво розпові¬ дав мені про своє життя буття. До Теребовлі прибули ми в ночі. Вїхали до міста — що за диво! Вулиця є. почува¬ ємо брук, денеде блимають ліхтарі, будинків нема ! Денеде сторчать окремі хати. То так зруйнували Теребовлю підчас бою, чи при якомусь відвороті. Ледве-ледве розшукав я якусь з наших „союзних" інституцій. На другий день була неділя і я просто пішов до церкви, де правив службу о. Мохнацький, дуже мила і приємна людина, з яким я по¬ знайомився після служби. В справі роздачі річей він мені порадив звернутись просто до посадника, яким на той час

*) Цеп Лук швецький опинився на службі в ро». Генерал -Губер¬ наторстві, служив і за моїх насів, разом із нашими іастптуціями впа¬ кувався літом 1917 р. на Україну, де скоро й номер у Прилуках на Полтавщині. Я тоді тільки про де довідався, коли мені донесено про його смерть. Від мене укривали його присутність на службі, думаючи, що я буду переслідувати його вк москвофіла. Певна річ, що таких москвофілів я-б і^ не подумав чіпати, та й взагалі ніколи нікого не переслідував за його переконання.

- 53

був якимсь чудсм Українець. Я так і зробив. Річи були вже наперед вислані мною з Тернополя тягаровим автом і коли я показав їх старенькому бурмістрові, то він аж заплакав од зворушення. - Ото, каже, буде радість на¬ шим бідним дітям! Я прохав його не обминати ні Жидів» ні Поляків і певен, що він сам дбав за справедливий по¬ діл. Посадник та його помічник були так раді подарун¬ кам, що схотіли дати мені щось на памятку. Знайшли фо¬ тографію княжих руїн на горі над Теребовлею, зробили напис і подарували мені на спомин.

Вийшов я з ратуша, дивлюсь — картина: глибока, густа подільська грязюка на вулиці; її згрібають з вулиць соваючи перед собою деревляними лопатами старі пейсатз жиди з виглядом біблейських патріярхів. Збоку стоїть узбро- ений стражник і доглядає. Це місцевий комендант так дбає за чистоту в місті, наказуючи зганяти на роботу ста¬ рих Жидів. Ті спокійно, з покорою роблять своє діло.

Вертаючись з Теребовлі я зупинився ще в Микулин- цях і в Струсові, де також роздав річи Частину трохи пізніше було відіслано до Збаража, Скалата й Копичинців. Полагодивши деякі справи по Союзу міст в Тернополі, я поїхав до Збаража, де мав перевести ревізію величезного шпиталя Союза міст для поранених і хворих. Цей шпиталь зайняв усі значнійші будівлі в місті, в тім числі гімназію і бернадинський монастир. Оглядаючи відділи шпиталю в монастирі, я склав візиту настоятелеві. Цей повів мене по довгих коридорах, кажучи, що покаже мені найбільшу рідкість і цінність монас иря. Виявляється, що це була картина, на якій бу ло змальовано сцену ритуального морду¬ вання христіянської дитини Жидами. Цю картину, як мені Оповідали, настоятель показував усім „почесним гостями. Йдучи вулицею повз греко католицьку церкву, я завважив на дзвінниці прибиту таблицю, де було написано, що її поставлено тут на спомин якихось там роковин емер ги Шевченка. Ця табличка, одинокий зовнішній слід що збе¬ рігся від недавнього ще так буйного українського житія» зворушила мене надзвичайно. Я знав, що збаражський по¬ віт належить до найбільш свідомих і до найкраще зорга нізованих, що тут були найпоступовіщі селяне. Що то те¬ пер зісталось од того всього? Мені схотілось познайомити ся з місцевим парохом, думаючи, що то напевно Українець і почав розпитувати на вулиці дітей, де живе священник. Повз мене переходила якась інтелігентна пані і зупинилась, здивувавшись певно українській мові в устах російського офіцера. Вона сказала, що може мене провести, бо се їй по дорозі. Виявилось, що це пані Білінська, дружина місце-

54 —

вого лікаря-у*раїнця. Довідавшись, хто я такий запросила мене зразу до своєї хати, де ціла родина — батько, мати, синок і красуня- дочка почали мене трактувати з чисто укра¬ їнською гостинністю, мов якого дорогого гостя. Діти мене так і прозвали : „гість з Загюрожжа“ (репродукція відомої картини Красицького з цією назвою висіла у них в хаті). Пізнійше я завжди, коли бував у Збаражі, то заходив до їхньої гостинної хати. Тимчасом надійшов і сам панотець, якого я хотів був шукати (о. З ий), і ми провели кілька годин у милій розмові. Я розповідав їм про київське життя, про галицьких виселенців, а вони мені про своє невеселе життя п д вічним обухом арешту й висилки.

Це були мої перші знайомства серед земляків в оку¬ пованому краю. Згодом я їх придбав дуже богато. Можу з певністю сказати, що я познайомився з більшістю духо¬ венства й світської інтелігенції, яка заціліла в краю під мо¬ сковською окупацією.

З початком 1916. року почала ровиватися робота мойого відділу допомоги населенню. Вже на весну 1916 року було влаштовано коло сотні харчових і медичних пунктів і кілька дитячих захоронок. Я частенько наїздив до Гали¬ чини й мало-помалу добре вистудіював усі 8 повітів, що входили в зону тодішньої російської окупації. Особливо добре обзнайомився з Тернопільщиною, Збаражчиною й Скзлатщиною, пізнав тамошні відносини, особистий склад російської адміністрації, це мені незабаром дуже придалося. Літом 1916 року почався новий наступ Росіян під прово¬ дом Брусилова і дав їм нові терени, загалом 33 повіти Га¬ личини й Буковини. Тим самим поширився й терен допо- могової діяльности нашого союза.

VI.

Другий період російської окупації Галичини й Буковини. Новий курс. Моя подорож вдовж галицько-буковинського Фронту. Роз¬ виток роботи „Союза міст“.

Із здобуттям нових значних теренів Галичини і майже сцілої Буковини (в австрійських руках залишився малень кий куточок з Дориа- Ватрою) було відновлено „Галицко- Буковинсксе генералт>-губернаторствои з резиденцією зпо- чатку в Тернополі, а потім в Чернівцях. На посаду гене ал-гу бернатора призначено Ф. Трепова, колишнього київ- ького генерал-губернатора. Край поділено на дві губернії: черновецьку, до якої крім Буковини належали ще повіти Городенка, Коломия, Снятин і Косів, і Тернопільську, до якої належали всі окуповані галицькі повіти крім Покутя.

— 55

Черновецьким губернатором призначено д. Ліґіна. Терно¬ пільським — д. Чарторижського. Органічним статутом для управи цілого краю мали служити „Временньїе правила^ ^ затверджені начальником штаба верховної команди ген.

М. В. Алексєєвим, -зложені в доволі ліберальному дусі. Ре- жім Трепова взагалі ріжнився від режіму Бобринського : тепер на першому пляні стояла не політика, не повертан¬ ня українців — у росіян та уніятів — у православних, але інтереси армії; ставилося найпершим завданням піддержу¬ вати спокій і лад в окупованих провінціях, що служили найближчим запіллям російської армії. Ні Антоній, ні Евло- гій з їх чорним гайворонням не були допущені до краю ; інтересами православної церкви завідував представник про¬ топресвітера армії й флоти (головного військового капеля- на) професор київської Духовної Академії о. Ф. Титов. Наука попередньої кампанії, ганебна слава „європейського скандалу** (так напятнував російську політику в Галичині П. Мілюков в промові з думської трибуни), нарікання союз¬ ників — зробили своє діло.*)

*) В споминах французького посла в Петербурзі М. Палєолога, надрукованих недавно в журналі „Кечне сіее йенх Мош!е8“, зустріча¬ ємо дуже цікаві сторінки, присвячені російській політиці в Галичині. В своїм щоденнику під 1 грудня 1914. р д. Палеолог записує : .Дедви тільки російська влада встановилася в Галичині, як одразу запрова¬ дила в ній найгіршу практику русифікації... адміністраційна влада зосереджена в руках графа Бобринського... основу його поглядів складає крайня ненависть до уніатської релігії (д. Палеолог тут помиляється, думаючи, що генерал-губернатором був гр. Володимир Бобривський, але дійсно їм був його братанок гр. Олексій Бобрин- ський ; но Володимир мав великий вплив на політику. Д. Д.). Тимча- сом з пяти міліонів населення Галичини, принаймні три міліони сім¬ сот тисячів належать до української церкви. Бобрипський додержу¬ ється таких поглядів: „У східній Европі є тільки три релігії: право¬ славна, католицька й жидівська. Уніяти ж — зрадники православію, ренеґати й єретики, їх силою треба вернути на правдивий шлях“... Одже через те негайно почались переслідування: арешт уніатського митрополита А. Шептицького, вигнання уніатських монахів, кон¬ фіскація церковних уніатських дібр., порушення русинських цер¬ ковних обрядів, заміна уніатських священиків православними, ви¬ силка русинських дітей до Київа й Харькова для вихованння в пра¬ вославній вірі — ось що було зроблено за два місяці на полі релігій¬ ної політики. В чисто політичному відношенні до цього треба дода¬ ти закриття всіх русинських часописів, університету, шкіл, звільнен¬ ня галицьких урядовців і заміна їх росіянами.

„Про це я пів -офіціально говорив Сазонову, вказуючи, що по¬ дібна політика викличе своїм наслідком компромітацію російської влади в Галичині, де Габсбурги зуміли завоювати собі такі симпатії.

„Я згожуюсь, відповів Сазонов, що політика Бобринського ча¬ сто буває необережна, а у наших урядовців занадто важка рука. Але не сподівайтесь на те, що я виступлю в обороні уніятів. Я поважаю ■ католиків, хоч і жалкую, що вони помиляються в своїх релігійних

— 56 —

Тепер уже не ставилось метою переслідування мі¬ сцевої мови й культурного життя. Було дозволено відно¬ вити науку в українських гімназіях в Тернополі, Чернівцях, в українській учительській семінарії в Тернополі. Правда, не можна було називати гімназій „українськими*4, а просто — гімназія і ай край. На чолі шкільної управи поставлено д. Янковського, директора одної з київських гімназій, що мав репутацію ліберала. Але поводився він трохи чудно: з одного боку наче б то і не закривав українських шкіл і помагав учителям поліпшувати їхнє матеріяльне станови¬ ще, а з другого — лякав тих самих учителів Сибіром за слово „Україна** і робив усякі причепки в справі організа¬ ції українських шкіл Союзом міст. Мені довелося мати з д. Янковським сутички на цьому грунті, але про це трохи далі

Арешти й висилки українських діячів одбувались і да¬ лі, але далеко вже не в тім масштабі, як ранійше, і тепер іні- ціятиву виявляла вже не адміністрація, а влада військова, „контр-розвідка**, де засіли в характері співробітників ті самі особи, що за графа Бобринського сиділи по канце¬ ляріях генерал губернаторства. Мотивом для обвиновачення було вже не „мазепинство1*, а „шпіонаж**. В шпіонажі ж можна було обвинювати кого хочете на підставі наймен¬ шого підозріння, бо тут доказів не було треба. Пізніше всі ці справи попали до моїх рук, і я мав змогу переко¬ натись, що тільки оден процент серед усіх обвиновачених і арештованих по підозрінню в шпіонажі можна було вва¬ жати за людей справді причасних до шпигунської праці. Ре¬ шта ж була жертви неясних підозрінь, фалшивих доносів, непорозумінь і часто-густо — особистих порахунків.

Склад повітої адміністрації був дібраний ген. Трепо- вим та його співробітниками значно кращий, ніж за гр. Бобринського; більшість повітових начальників були люде з вищою освітою, що раніше служили в Росії земськими начальниками, а то й головами повітових земських управ. Були й природні українці. Обновлено також склад поліції, і таких розбишак, як Рапота або Парадєлов, уже не було. В центральній управі на чолі окремих установ по¬ ставлено людий досвідчених, фаховців у своїм ділі,- чу¬ жих політиці. Про них буду говорити ще далі.

поглядах, але уш'ятів я ненавджу іі гидую ними. тому, що вони — ренегати”.

Великий князь Микол ай Мпколаевич скаржиться иа запізнення транспорті з для галицької армії : „я дожидаю поїздів з набоямл, каже він, а мені присилають поїзди з донами*.

Певна річ, що такі думки й погляди француського посла не

залишились без впливу в Петербурзі.

/

- 57 -

Богацько разів обїздячи окуповані повіти Галичини й Буковини, я мав нагоду переконатися, ідо взагалі режім другої окупації був значно мякший. Це була сувора оку¬ паційна влада, але не було вже тенденції неодмінно лізти в душу завойованого населення, переслідувати його віру, його мову. В той же час, по справах Союза стикаючись раз у- раз з усіма представниками влади од губернаторів до повітових начальників, я познайомився особисто май¬ же з цілим персональним складом адміністрації і знав, хто з неї виявляє гнобительські нахили, а хто ставиться до людей льояльно і толерантно. Це мені потім дуже при¬ далось.

Влітку 1916 року Центральний Комітет Союза при¬ слав на наш фронт ревізійну комісію для огляду інститу¬ цій Союза на фронті. На чолі комісії стояв сенатор С. В. Іванов. Наш київський комітет приділив яко свойого пред¬ ставника для присутности при ревізії — мене. Ми обїхали протягом трьох тижнів автами цілий фронт від Луцька до Селетина на Буковині. Ще при перших зустрічах в Київі я побачив, що в особі сенатора Іванова маю перед собою освічену й гуманну людину, одушевлену найкращими громадськими ідеалами, справжнього „шестидесятника" *) по своїм поглядам, хоч віком він належав до трохи мо¬ лодшого покоління. Він дуже зацікавився українським життям, памятками української культури, і ми влаштували спеціяльно для нього огляд київських памяток і святинь, при чому пояснення давали пок. Ор. Ів. Левицький і В. К. Прокопович. Ще в Київі я вів з сен. Івановим розмови про галицькі справи і бачив, з яким безумовним осудом ставився він до політики національного утиску й релігійних переслідувань. **) У мене тоді виникла думка — використа¬ ти побут сен. Іванова в Галичині й Буковині, познайомити його докладно з тамошніми відносинами і людьми, дати йому весь необхідний матеріял — за для того, щоб потім старатись через його вплив, звязки і популярність добива¬ тись ослаблення системи утисків над українським життям в окупованих провінціях. Дуже важним здавалось мені

*) Шестидесятниками1 називали в старій Росії людей поколін¬ ня ьО-х років XIX. ст , коли громадянство було переняте поступови¬ ми ідеями, і це захоплення відзначалось ідеалізмом і ентузіазмом, що в богатьох людей залишався на ціле життя.

** В російських кругах сен. Іванов був звісний між пншим тим, що одного разу гостро запротестував проти вироків смертної кари. За це його на до і ший час не запрошувано на ділові засідання Се¬ нату і він аж до самсї революції носив лиш почесний титул сенатора, не виконуючи урядових функцій. Уряд ставився до нього підозріло, але в широких громадських кругах він тішився великою пошаною.

58 -

також мати в особі ген. Іванова прихильника в Центральнім Комітеті нашого Союза в Москві, де вже трохи скоса по¬ чали поглядати на нашу роботу на культурно-просвітному полі.

Треба зазначити, що вже з весни 1916 р. наш Комі¬ тет став широко улаштовувати по Галичині й Буковині дитячі захоронки, де місцева дітвора діставала їжу. На чолі цих захоронок станув „дітський підвідділ", де голо¬ вою була пані С. Н. Луначарська, що цілком поділяла мої пляни що до характеру й напряму праці. Потроху ми довели число захоронок до ста; при них позаводили зпо- чатку щось наче школи ручної праці, а потім почали обертати їх у звичайні школи. Як звісно, в кожному селі істнувала звичайна школа, але від початку окупації школи не функціонували. Більша частина учителів та учительок залишилась на місці і бідувала тепер без заробітку. Діти виростали без усякої науки, дичіли, і це найбільше від¬ чувало саме населення, що здавна звикло до школи і до¬ рожило нею. Я задумав, не міняючи назви „Д’Ьтскій прі¬ ють Всероссійскаго Союза Городовь" і під його прапо¬ ром з червоним хрестом впровадити до цих „Захоронок4 звичайну шкільну науку. На завідуючих захоронками при¬ значалися студенти, студентки й учительки з Великої України, щоб вони офіціяльно відповідали за установу; а вже на фактичних вчителів запрошувано місцевих же вчителів та вчительок з платнею „по найму4. Ми почали швидко переводити наш плян, без галасу, по тихеньку, не підіймаючи питання перед місцевою адміністрацією й ставлячи її перед доконаним фактом. Виникали в ріж- них місцях причепки, тоді я їсав до губернатора Чарто- рижського, порозумівався з п. Янковським, відкликувався аж до Москви, спіраючись на постанову Центрального Комітету Союза про те, щоб по його захоронках нав¬ чання дітей велося їх рідною мовою (на приняття цієї постанови вплинула пані С. Луначарська, що їздила від нас з Київа на якусь нараду скликану Центральним Комітетом в „дитячій справі у Москві). В 1916 р. „Все- россійскій Союз Городовь“ був уже такою силою, що з його авторітетом мусіла числитись й російська адміні¬ страція на фронті.

Тому що в окупованих провінціях залишилось богато дітей- сиріт, що погубили своїх батьків підчас боєвих дій, то для цих дітей ми почали улаштовувати особливі при- юти-інтернати в ріжних кутках краю (памятаю, були такі в с. Богданівні, Тарнорудці, Заболотцях, Чернівцях та ин- ших містах), щоб не вивозити їх з рідної землі. Для заві¬ дування цими інтернатами і для розшукування дітей по

59

краю, було організовано особливу „дитячу експедицію,, під проводом відомої нашої письменниці Наталії Романо- вич-Ткаченкової*). Цілком анальоґічну роботу провадив і „Всероссійскій Земскій Союзь44. Щоб робота велася ко¬ ординовано і по спільному лляну, уповноважений Земського Союза П. К. Линниченко, що завідував там відділом до¬ помоги населенню, запросив на голову „шкільного від¬ ділу44 в Союзі Ів. Ігн. Красксвського, відомого українсько- білоруського діяча й педагога (в кінці 1916 р. його обі¬ брав у свої уповноважені наш Комітет гіівден. -західного фронту Всеросійського Союза міст). Тоді робота пішла дуже дружно, і засобами земського й міського союзів удалось протягом двох місяців (май червень 1916 р.) майже відновити иизше народне шкільництво в окупованім краю, де навчання велося українською мовою і було вільне від того присмаку австрійсько-польської рутини, що панував по школах в краю за австрійських часів. Само собою виникало питання про підручники. Ми не вважали зруч¬ ним додержуватись старих підручників часів Австрії: перш за все вони були перейняті державним австрійський па¬ тріотизмом, — в кожній хрестоматії портрет цісаря Франц- Иосифа, австрійські гимни; залишати це — значило ви¬ кликати затруднення з боку російських властей; виривати з книги — непедагогічно. До тогож старих підручників було й мало, не дурно російські власти при першій оку¬ пації 1914 р. палили їх цілими купами, улаштовуючи своє¬ рідні ауто-дафе. Тоді ми рішили знайти другий вихід: звернутись до українських підручників, друкованих в Ро¬ сії. Таких підручників, починаючи з 1906 р, було видано немало і то дуже добрих (наприклад Грінченка, Хутор- ного, Білоусенка, Черкасенка, Шерстюка, Степовика, Ру- сової і т. д.) з педагогічного погляду, але вони здебіль¬ шого лежали на полицях книгарень, бо в школах учити українською мовою не дозволялося, і хіба тільки поде¬ куди відбувалось потайне навчання. Я гадав, що наші підручники придадуться для галицько-буковинської школи й матимуть навіть перевагу над місцевими підручниками старого видання ще з того погляду, що наші підручники були цілком „невтральні44 : в них не було зовсім казен¬ ного державного духу ні австрійського, ні російського, не було й своєрідного польського патріотизму; вони при¬ стосовані були виключно до вимог педагогії. Але щоб переконатися в цьому, ми з Ів Ігн. Красковським скли¬ кали в липні зїзд місцевих вчителів та вчительок, що нав-

*) Про цю свою діяльність вона уміетила цікаві спомини в „Л. Н. В.“ 1917 р.

— 60

мали по захоронках земського й міського союзів і нам обом було надзвичайно приємно почути на цьому зїзді (ідо відбувся в Тернополі) майже одноголосну думку учас ників на користь підручників з Великої України. На кошти союзів було закуплено й транспортовано до Галичини й Буковини десятки тисячів примірників шкільних україн¬ ських книжок, а також книжок для позашкільного чи¬ тання. Було викуплено все, що тільки знайшлося в укра¬ їнських книгарнях у Київі, і на далі довелося спроваджу¬ вати транспорти книг з Полтави, Харкова і навіть Кате- ринодару, з тамошніх українських книгарень. Галицькі се- ляне дуже 7 ішилися цими книжками на рідній мові „Київ¬ ського видання", з Великої України; особливо подобалися видання народніх дум і книжок з історії, що не зазнали на собі специфічної австро * польської цензури, і в яких польсько-українські відносини в минулому трактувалися без фалшування історичної правди.

Зріст числа захоронок шкіл і особливо запровадження підручників з України, одначе, не на жарти потрівожило місцеву російську адміністрацію. Довелося їхати для се¬ рйозної розмови з губернатором Чарторижським в Терно¬ полі. З ним удалося порозумітись доволі добре. Він з;е- штою поставився до справи ліберально, вимагав тільки щоб призначувано лиш .благонадійних" вчителів та щоб наші захоронки ніде не називалися школами. Неприємно було тільки те, що д. Чарторижський в розмові постійно уживав слова „мазепиниі“, „мазепинський“ для зазначення понять „українці, український1*, так начеб то це були сіно- нїми ; вимовляв він ці слова без усякого наголосу чи під¬ креслення, немов це були загально - вживані і ні для кого необразливі назви. Більше клопоту довелось мати з п. Янковським, що відогравав ролю так би мовити на¬ чальника галицько - буковинської шкільної округи. Він начеб то й не виступав ворожо, але на кожнім кроці утворював практичні труднощі й перешкоди, головно в околиці Чернівців, де була його резиденція. Та з д. Ян¬ ковським доводилось більше воюЕати не мені, а покій¬ ному А. Г. Вязлову, що з весни 1916 р. сидів у Чернів¬ цях яко уповноважнений нашого комітету при штабі VIII. Армії.

Наш Союз почасти допомагав і середнім українським школам, що відновлялися подекуди й утримувалися на кошти самого місцевого населення. Допомога тут була чисто матеріального характеру: наприклад, улаштовувалася безплатна кухня для учнів і вчителів, як ось у Тернополі при гімназії; постачалося паливо, робився ремонт шкіль-

61

них помешкань. Так було в тій же гімназії в Тернополі: міський магістрат з посадником Міхаловським на чолі ніяк не могли знайти помешкання для української гімназії (вла¬ сний будинок гімназії був занятий якоюсь військовою канцелярією) і нарешті одвела їй недобудований дім, здається, на вулиці Міцкевича. Тоді наш Союз своїм коштом добудував дім і приладнав його під шкільне по¬ мешкання. Спеціяльно на потреби української гімназії й учи¬ тельської семінарії в Тернополі, наприклад для оплати учительської праці, збіралися гроші серед української ін¬ телігенції в Київі і я сам кілька разів привозив сотні й тисячі рублів цих грошей до Тернополя й гередавав їх на руки о. Бона.

Обїзд фронтових інституцій Союза в Галичині ми почали з сен. Івановим від Тернополя. Саме тоді в Терно¬ полі перебував генерал-губернатор Трепов і сен. Іванов пішов до його з візитом. В розмові Іванов доторкнувся питання про відносини російської адміністрації до місце¬ вого українського населення. „Так, сказав Трепов: поки що ми даємо їм школи, не чіпаємо мови, не втручаємось до церковних срав...“ Памятаю, з яким обуренням на це „поки що“ переказував мені свою розмову Іванов: „невже це державна точка погляду, ка¬ зав він, шанувати законні права населення лиш поки що, себ то часово; ну, а далі?“

Ми обїхали майже цілу прифронтову смугу, побували в Скалаті, Збаражі, Струсові, Микулинцях, Бучачі, Мона- стирисках, були присутні при боях за Галич, коли на наших очах коло села Товстобаби було взято в полон 3.000 Німців; потім через Станиславів, Коломию, Снятин проїхали на Буковину, об’їхали її фронтові установи аж до Селетина, я скрізь, де тільки 'міг, старався знайомити сен. Іванова з нашою роботою на користь місцевого на¬ селення, поясняв йому місцеві відносини, показував сліди й останки інтенсивного культурно національного життя, яким жила країна перед війною, знайомив з деким із місцевих людей. Так в Озірній познайомив з неб. о Тан- чакшським, в Монастирисьхах з неб. о. Підляшецьким. В ревізійній комісії брав участь і їздив скріз з нами член Державної Думи Калугін, я й його старався знайомити з галицько буковинськими справами. Коли ми скінчили об¬ їзд сен. Іванов залишився дуже задоволений працею на¬ шого Союза на фронті, в тім числі і мойого відділу допо¬ моги населенню. Ми верталися з ним у- двох автом з Чер¬ нівців через Камянець до Проскурова. Провівши зі мною на самоті цілий день Іванов вів зі мною немов остаточну

— 62 —

розмову про галицькі справи, резюмував свої вражіння.. Він дав слово вжити всіх своїх сил і всіх звязків, щоб освітити правдиво в Петербурзі справжнє становище Га¬ личини й Буковини, домагатись остаточної ліквідації си¬ стеми національного утиску, повороту невинних жертв по¬ переднього режиму. ,,Ні, так як є, воно залишитись не може!“ — казав він мені, коли ми зїздили на гору коло Садагури і кидали останній погляд на Чернівці, на долину Прута, на голубі гори на правім березі Прута. „Будьте певні, що воно скоро має перемінитися !“ Очевидно, сен. Іванов мав на увазі зміну курсу урядової політики під на¬ тиском громадської опінії, і не передчував — так само як і я — що скоро дійсно настануть зміни, але такі, що пе¬ ревернуть до гори ногами увесь той лад, яким держалася стара Росія...

VIII.

Приголомшене українське життя починає знову пускати свіжі парості. На передодні великих подій.

З другої половини 1916 року в житті українського громадянства в Росії почав відчуватися якийсь перелом. Минулося перше приголомшуюче вражіння катастрофи 1914—15 років Помалу вертався активний иастрій, і люде, приглушені війною, прибиті сумнівами, знову почали ожи¬ вати й гуртуватись коло старих своїх осередків, головно коло „Товариства українських поступовціва. Цей настрій одповідав тому оживленню, що помічалося по цілій Росії. Уряд, якому на початку війни громадянство дало було „Божий мир“, виявив себе цілком нездатним, незаслужу- ючим ніякого довіря, і морально збанкротував цілком. З трибуни Державної Думи лунали що-раз грізніщі про¬ мови. Росло загальне незадоволення і недовіря до пра- вительства, що обдурюючи народ самопевністю й фаль¬ шивими звістками про небувалі перемоги, не зумів перед¬ бачити й одхилити катастрофу літа 1915 року.

Зростав активний настрій серед української молоді, з-поміж котрої багато проходило гарну школу практичної національної роботи в Галичині, в установах Земського й Мінського союзів. Були спроби нелегальних видань антіросійського напряму в Київі і в Катеринославі. Куль¬ турно- просвітна українська робота, що купчилась колись коло „Просвіт* та клюбів, знову почала виявлятись иноді під фірмою ніби-то російських літературних товариств і організацій. Так в осені 1916 року в Катеринославі було уряджено урочисті поминки по Івану Франкові і я читав

— 63

на їх публичну лекцію про діяльність Франка українською мовою. В перерві до мене підійшов поліцмейстер і про¬ хаючи вибачення зауважив, що в першій частині мойого ви¬ кладу було дещо таке, ніби я вороже ставлюся до рог сійської мови та письменства (я говорив про москвофіль¬ ський рух в Галичині). Я відповів, що абсолютно не мав на думці чимсь ображати російську мову та письменство, що то може пан поліцмейстер не гаразд розібрав мою українську мову. Він ще раз перепросив і залишив мене в спокої. В кінці 191 4- ого й в 1915 році мені просто не дозволилиби читати українською мовою та ще про такого „мазепинця*, як Франко.

Приблизно коло того часу, десь в осені 1916 р. ви¬ кликають мене в київську губернську жандармську управу. Прихожу. Жандармський полковник показує мені якийсь лист і питає: пізнаєте? Справді пізнаю, бо то моя рука. Показує ще пару моїх листів. Виявляється, що то листи, писані мною до мого тезка й приятеля Володимира До¬ рошенка та до Виділу Наукового Товариства імени Шев¬ ченка у Львові. Очивидячки їх захопили в паперах Това¬ риства, розглядали цілий рік і аж тепер дійшла до мене черга. „Так як Ви це можете пояснити, і що це у Вас були за зносини ?“ Мої листи були в чисто літературних справах, наприклад я писав до В. Дорошенка в справі відпису перекладів повістей Шевченка, зроблених Ол. Ко- ниським, я тоді в початку 1914 р. готував повне видання творів Шевченка (вийшло саме перед війною в Катерино¬ славі). Лист до адміністрації Наукового Товариства — в справі членської вкладки і досилки мені збірника в честь Франка. Я все це і розповів. Жандарм усе докладно запи¬ сував до протоколу, навіть записав, хто такий був Франко, бо я йому пояснив. Нарешті питає: а де тепер В. Доро¬ шенко і що Ви знаєте про його діяльність ? — За кор¬ доном, одповідаю, а про діяльність знаю тільки з часо¬ писів, як що їм вірити. На тім допит і покінчився. Я під¬ писав протокол, і більше мене не чіпали.

Вертаючись до оповідання про оживлення україн¬ ського життя з осені 1916 року, мушу сказати, що тоді ж були зроблені спроби відновлення української преси. Вла¬ стиво з липня 1914 року Українці залишилися без своєї національної преси, як що не рахувати „Украинской Жиз- ним, видаваної у Москві рос. мовою. Всі спроби відновити видання журналів українською мовою (про щоденні га¬ зети не було що й думати), кінчались забороною видання на першому або другому числі. Подавалися прохання про дозвіл на найневинніщі видання, під самими скромними

— 64 —

назвами, як ось, наприклад, господарський тижневик „Те¬ пла Росац. Діставши дозвіл, друкували найбільш далекі від усякої політики статі, і дивишся — заборонили „Рід¬ ний Край" Олени Пчілки примушено перейти на ярижний правопис, і він став „Ридньімт> КраємтЛ Цензура викре¬ слювала в ньому слова „українська моза“, „Україна", за¬ міняючи словами: „наша мова“, „наш край* і т. д Нарешті видання припинилось. В Київі взагалі стало неможливо що-небудь друкувати по українськи. Тут працювали старі, випробовані „приятелі" українського слова: проф. Т. Фло- ринський і С. Щоголів. Вони також, подібно до міністра Сазонова гадали, що тепер настав слушний час раз на все покінчити з українством! Цензура в їхній особі почала вимагати, щоб у виданнях Українського Наукового Това риства уживано „ярижного“ правопису. Тоді рада Това¬ риства, де головою після заслання проф. М. Грушевського став В. П. Науменко, ухвалила перенести друк „Наукового Збірника" (тимчасово, замість „України" і .Записок") до Москви, доручивши мені редакцію книжок Збірника і до¬ гляд за друком. Я часто їздив до Москви в справах Со- юза міст, і вів там друк „Наукового Збірника", якого за два роки вийшло всього тільки два випуски. Для видання літературного журнала замість закритого „ Літературно- Наукового Вістника" вибрано місцем Одесу. Тут вийшли в 1915 році три книжки „Основи"; політики і злоби дня не торкались зовсім: сама лишень поезія, белетристика і .мистецтво. Але на 3 ій книзі „Основу" закрито. Тоді на¬ думали з осени 1916 року видавати в Москві тижневик „Промінь". Саме під той час у Москві скупчилися видатні наші літературні сили : крім проф А. Кримського й С. В. Петлюри перебував тут нелегально В. К. Винниченко, що повернувся під чужим імям з закордону; сюди ж дозво¬ лено переїхати з Казані (після Сімбірська) проф. М. Гру- шевському. Були ще в Москві Ол. Саліковський, Богдан Кістяківський та инші. Одже самих місцевих сил було до¬ сить. „Промінь" почав виходити і, хоча виблискував бі¬ лими сторінками (що їх викреслювала цензура), але якось тримався і дотримався до самої революції. Разом з „Укра- їнськой Жизню" він був тим вогником, що присвічував пригніченій і заслуженій українській громаді, розкиданій по широких просторах російської держави.

Діяльність „Общества Юга Россіиц розвивалась усе ширше й ширше.' Воно мало вже філію в Чернигові і (зда¬ ється) в Черкасах. На його зразок заснувалося таке ж саме українське товариство в Москві. Ці товариства роби¬ лись українськими осередками, що єднали людей коло

65

такого святого діла, як поміч братам галичанам, що потер¬ піли за українську справу. Тепер уже порозшукували усік майже засланців і скрізь давали їм допомогу. З Київа було командировано до Орла паню М. Бухневич, і вона там після тяжких пригод розшукала С. Британа та инших заложників» Літом 1916 р. пані Л. М. Старицька Черняхівська виїхала з доручення „Общества Юга Росіси“ на Сибір, щоб там на місті одвідати засланих галичан і встановити тісніщий з ними контакт, та організувати їм допомогу на місці. Вона через Москву, Петербург, Вятку, Урал проїхала в Сибір і доїхала аж до самого Іркутська, скрізь зупиняючись на місцях більших кольоній засланців, одвідуючи їх і засно¬ вуючи на місці допомогові комітети з українців, що давнійше «переселилися до Сибіру. В Красноярську вона зазнайоми¬ лась з епіскопом Никоном Безсоновим, звісним своїм ви¬ ступом в обороні галичан ; він скоро зрікся єпіскопського стану, став просто Миколою Безсоновим і в 1917 році вступив на українську державну службу. Подорож пані Старицької-Черняхівської дала богаті наслідки як в справі налагодження кращої допомоги засланцям, так і в ділі на¬ ціональної організації українських кольоній в Західному- Сибіру.

А тимчасом по цілій Росії відчувалось уже наближен¬ ня якихсь великих перемін, чогось грізного і невідомого. Невловимо, в формі якихсь неясних і півсвідомих передчу¬ вань, сподівання чогось нового, якийсь трівожний нерво¬ вий настрій можна було збагнути навіть на фронті, серед військових. Ходили неясні чутки про якусь змову серед гвардії, що хотіла, мовляв, усунути царя й посадовити його брата, або когось з великих князів. Було вбито Распутина і по цілій державі ходили скандальні оповідання про його ролю при дворі і в царській родині. На чолі уряду з фе¬ єричною поспішністю мінялись фігури одна від другої непопулярніша. Дума стояла вже в майже одкритій опо¬ зиції до уряду. Провідники громадських організацій в спо¬ діванні якогось перевороту радились між собою що до майбутнього нового ладу. Всі сподівались бурі, тільки не знали, коли саме і з якого приводу вона вдарить...

Зразу після нового 1917 року я виїхав з Київа до Тернополя. Треба було оглянути деякі фронтові установи Союза (санітарні відділи, шпиталі, чайні пункти, технічні відділи і т. д.) Я в кілька день, серед великого морозу й снігу обїхав автом ряд пунктів — од Збаража до Чер¬ нівців. Мої співробітники по Союзу, група української мо¬ лоді, улаштували „голодну кутюи в м Микулинцях і за¬ просили мене. Прибуло з десяток нашої молоді з близчих

Мої спомини про недавне-минуле. 5

- 66

інституцій Союза, запрошено було й декого з представни¬ ків місцевої української молоді. По вечері молодь захо¬ дилася співати українських пісень, а я балакав з старшими гостями. Отець Св-ий (з Ладичина) дуже нарікав на недолю свого рідного краю: країна знищена; міста й села лежать в руїнах ; населення вигнано з рідних осель ; одних запро¬ вадили кудись австрійці, других москалі; одні бються в австрійських рядах, другі знемагають на примусових ро¬ ботах у москалів: риють окопи, направляють дороги, їздять форшпанами в обозах, покинувши господарство й родину; ширяться хвороби, ростуть пошести, вмирають діти ; страшна деморалізація росте серед народу ; молоде покоління росте без науки, дичіє; культурність і людя¬ ність зникають... Все це було правда, і в порівнанні з цим страшним лихом усі наші зусилля, всі наші харчеві пункти*, захоронки і т. д. — були такою краплею в морі серед за¬ гальної біди, що про це сором було й думати. На-пів жар¬ том я став потішати шановного панотця, що скоро все переміниться, що в Росії за яких пару місяців вибухне ре¬ волюція, тоді війна припиниться і Галичина зітхне вільно. Отець Св-ий з недовірям хитав головою і казав, що ре¬ волюція в Росії є неможлива, а навіть коли б вона і стала¬ ся, то ледви чи з цього буде кому користь... Нікому з нас . не спадало на думку, що наші сподіванки збудуться і саме за два-три місяці.

IX.

Революція. її відгуки в Київ». Нова влада в Київі.

В кінці лютого по традиції українці святкують Шев° ченкові роковини. В 1917 році, які попередніх років у Київі справляти ці роковини прилюдно й урочисто не було змоги. Не було 26 лютого звичайної урочистої панихиди в св. Софії, не було великого концерту в одній з найкращих зал міста. Тільки на далеких окраїнах Київа, в глухій Пущі- Водиці, в Святошині, скрізь де були наші українські захо¬ ронки для дітей, улаштовано було домашні вечірки для дітвори, скромно, без оповіщення. Я поїхав на таку вечірку до Пущі-Водиці разом з начальницею .дитячої експедиції4* пані Н. Романович-Ткаченковою. По сніжних заметах, по безлюдній зимою дорозі глухим лісом доїхали ми на санях до великої деревляної дачі, що заховалась в лісовій гу¬ щавині, пристосованої для захоронки. Тут, в убогій обста- нові біженського притулку, в найбільшій хаті будинку святковано пзмять великого поета, оборонця всіх покрив-

— 67

джених і вбогих. Сумне й зворушливе свято. Учителька розказує про життя поета мученика. Діти деклямують, спі¬ вають хором. З гостей — окрім нас двох, греко католиць¬ кий священик, що їздить сюди з Київ а вчити релігії дітей- уніятів, проф. Сад-ий з Станіславова з своєю дружиною, двоє-троє співробітників та співробітниць Союза. Сльози на очах в богатьох з дітей та й декого з дорослих. Про що вони думають? Мабуть згадують, як у них там в да¬ лекому селі десь під Карпатами так само колись свягко- вано цей день; в якій небуть читальні „Просвіти^ збіралася громада, панотець або вчитель держав промову, діти де клямували вірші, хор співав той самий „Заповіт". .. Тепер цього всього нема: читальні лежать в руїнах, стирчать одні обгорілі комини та розвалені грубки; або ж у них розмі¬ стилася кузня чи походна лазня Союза Міст ; батьки й ма¬ тері загинули, або невідомо де ділись, а діти — тут в за- хоронці. в глухій Пущі Водиці; чи стрінуться вони коли- небудь, чи знайдуть одні других? І ця вечірка в глибині занесеного снігом лісу, в скудно освітленій нафтовою лям- пою кімнаті, з портретом Шевченка, повитим рушником, де вишито слова: „Свою Україну любіть, любіть її во время люте!“, і ці сумні дитячі личка, і це скудне, висна¬ жене обличча обшарпаного полоненого „австріяка", з за¬ стиглими на ньому сльозами (він тут за сторожа при за- хоронці), й ці дорогі знайомі слова Шевчгнкового „Запо- вітуи, виконувані хором дитячих голосів — усе це робило глибоке, незабутнє вражіння..* „Поховайте та вставайте, кайдани порв:те!“ — Кс ли це збудеться?

На другий день вранці, я тільки що встав, прибіг до мене післанець од голови нашого Союза бар. Ф. Р. Штейн геля з проханням негайно прибути до Комітету по дуже важній справі. Видко справді щось сталося, коли такі над¬ звичайні запросини. Я поїхав. Майже цілий Комітет в ком- плєті. Обличча в усіх стурбовані, серйозні. Мені показали телеграму з Петербурга, прислану до дирекції південно-за¬ хідних залізниць у Київі членом Державної Думи Бублико- вим. Копію цієї телеграми зараз же було передано до на¬ шого Комітету 3 телеграми можна було зрозуміти одно, — що в Петербурзі почалася революція. Скоро чутка про це облетіла весь Київ. Але зпочатку все було спокійно і так як звичайно. Наш Комітет не розходився цілий день. Пізно у вечері прийшли доповнюючі вісти, які не залишали сум ніву, що в Петербурзі скинуто старий уряд і влада перейшла до рук Тимчасового Правительства, видвигнутого Коміте¬ том Державної Думи. В цім Правительстві д;я богатьох з нашого Комітету засідали 0свої“ люде. На другий день

68

в помешканні начальника київської воєнної округи генерала Ходоровича відбулася нарада, в якій взяли участь голова Комітету Всеросійського Земського Союза А П. Шлике* вич, барон Ф. Р. Штейнгель, губерніальний дворянський маршалок Безак, заступник міського голови Ф С. Бурчак та ще деякі нотаблі міста і Краю. Говорили про те, що робити і про потребу скликання ради представників грома дських організацій міста Київа й вибору нею виконавчого комітету. Вислано було телеграму до головнокомандуючого фронтом ген. Брусилова з запитанням: як поставиться армія до перевороту? Відповідь Брусилова звучала так: „Армія виконає свій обовязок перед рідним краєм1'. Я вже не пригадую точно, в якій черзі йшли події одна за дру¬ гою. що закрутились з блискавичною скорістю памятаю тільки, що на четвертий день після одержання телеграми Бу- бликова головою Київського Виконавчого Комітету, до якого перейшла вся влада в Київі і в краю, став бар. Ф. Р. Штейн¬ гель, який передав мені обовязки голови Комітета Союзаміст.

Сталася революція. В Київі вона відбулася так само безкровно, як і скрізь крім самого Петербурга. Влада без суперечок перейшла до Виконавчого Комітету з 15 — 16 осіб, серед котрих з українців, крім голови, були ще А. Ніковський, М. Порш, Ф. Страдомський, С. Ефремов і ще один робітник з Арсеналу на Печерську. Рада обєднаних громадських організацій збіралась кілька разів, але особли¬ вого значіння не мала. Одним з перших розпоряджень но¬ вого правительства був наказ губернаторам передати свої функції головам губерніальних земських управ з титулом Губерніальних Комісарів. Одже в Київі губернаторська влада перейшла до М. А. Суковкина. По згоді з Виконав¬ чим Комітетом на свого помішника (віце-губернатора) він запросив мене. Тимчасовий уряд телеграфічно затвердив мене на посаді, і таким чином,. мені довелось розлучитись з Союзом міст, пе я стільки поклав праці, і перейти до зовсім нової для мене діяльности

Призначення мене на посаду помішника губерніяльного Комісара було безумовно концесією українцям, і так її у нас і зрозуміли. М. А. Суковким доручив мені ґуберніяльне правління, губерніяльне присутствіє і взагалі цілу адміні- страційну частину, собі ж залишив загальний провід і так би мовити високу політику, що стояла тоді на першому пляні. Одначе всі скільки небудь значні справи з губер ніяльної політики вирішалися навіть не самим ґуберніяль- ним комісарем, а в купі з особливою колєгіяльною уста¬ новою — „Ґуберніяльним Виконавчим Комітетом44, вибра¬ ним на губерніальному з'їзді представників від сільських

— 69 -

громад. Комітет цей, збіраючись майже кожного дня, за¬ сідав у бувшому генерал губернаторському домі, потім просто губернаторському, по Інститутській вулиці ч. 40 (пізніще в ньому перебували премієр-міністр часів Централь¬ ної Ради, Гетьман, Директорія; взагалі він зробивсь істо¬ ричним будинком; його зруйнували, відступаючи в 1920 році, поляки), де росташувався Суковкин. До Комітету на¬ лежали, скільки памятаю, М. С Грушевський, С. Л. Франк¬ фурт, М. С. Синицький, В. К. Королів, А. М. Сербиненко, М М. Стасюк і ще кілька людей, майже самі українці. Ко¬ мітет працював дуже енергічно й діловито. З одного боку йшла велика . законодатна“ робота — складались накази й інструкції по місцевому управлінню; тут найбільше пра¬ цювали Королів і Синицький. З другого боку доводило¬ ся розбірати ріжні випадки, шо траплялись по гу¬ бернії. Не раз уже піднімалися на Київщині дрібні розрухи. Одним з перших, памятаю, була спроба жидівського по¬ грому в м. Хабному Радомишльському повіті. Тоді на місця висилалися члени Комітету для мирного полагодження справи. Тоді ще панувала віра, що всякий непорядок можна вгамувати умовляннями. Одначе в історії з м Хабним до¬ велося вжити військову силу й зробити збройну демон¬ страцію.

Комітет став видавати офіціяльний орган Київщини „Вісти Губерніяльного Виконавчого Комітету Київщини1* — двома мовами, українською й російською. Взагалі було заведено відразу щодо мови урядування дуалізм. У-перве українська мова ставала в нові часи мовою уря добою. Серед інституцій, що опинились під моєю, безпо¬ середньою управою, була губерніяльна друкарня. її зараз же було приладжено для друку українських видань. Од¬ ною з перших, памятаю, почала в їй друкувати свої й Б.. Грінченка твори пані М. Грінченко

Мім иншим на мою долю випало робити ліквідацію поліції. І годі, й тепер вважаю за одну з найбільших дер¬ жавних помилок тимчасового Правительства зруйновання одним почерком пера такої складної, спеціяльної й необ¬ хідної, . особливо в переходові часи інституції як поліція. Нема що казати,- стара російська поліція була з богатьох поглядів дуже погана, вживало її не для тої мети, для якої вона по суті призначалась, її треба було переформу¬ вати, реорганізувати, очистити від негодящого елементу,, але руйнувати її цілком з гори до низу, з тим, щоб на її місце поставити таку каракаритурну установу як мілі¬ ція — не було жадної рації. Ця міліція складалася з лю¬ дей непідготовлених, нетямучих, а в своїх низах навіть

— 70 —

з усяких гольтіпак і заволок. Цілу масу служачих в старій поліції викидали просто на вулицю з тавром „слуг ста¬ рого режиму’*, молодших відправляючи просто на фронт в ряди армії, так начеб це були якісь «арештантські роти~

— служба у війську. Створювався відразу кадр людей непримиримо — озлоблених, зручних, вправних, яких жит тевим завданням являлось — допомагати поваленню но¬ вого ладу, який не давав їм місця в житті. Незабаром вони стали першими адептами й вірними слугами больше- визму. А було серед цих людей багато таких, що зовсім не являлись якимись прінціповими ворогами вільного ладу, що були незамітними спеціялістами свого діла і дуже до¬ бре виконувалиб свої обовязки й за нового режиму, до¬ помагаючи піддержувати лад і правильний хід життя. Большевики виявили справжній державний розум (як й ба¬ гато ще де в чому), знову використавши цих людей для потреб своєї влади. Працюючи в 1914 і 1915 роках в укра¬ їнськім комітеті по допомозі арештованим і висланим Га личанам, я добре придививсь до київської поліції і таки був добре на неї злий. Але коли тепер до мене почали приходити перелякані, збентежені люде, починаючи з гріз¬ ного ще недавно поліцмейстера Горностаєва, тепер одя¬ гнуті в цивільне убрання, викинуті -буквально на вулицю з своїх казенних помешкань, в страшній трівозі за себе і за свої родини, в мені не ворухнулося ні крапелини злорадства, або почуття помсти; мені було просто шкода їх як людей, особливо коли побачив серед них тих, що на моїх очах гуманно поводились з арештованими Гали¬ чанами. Але допомогти я їм не міг нічим і мусів поводи¬ тись з ними „по всій суворости законів", змягчуючи су¬ мну процедуру лиш чемним поводженням та деякими дрібними полекшами, на скільки допускала це буква нев- благаних петербургських телеграм. Виконуючи ці телєгра фічні накази, я все не міг позбутися думки, що наш трі¬ умф — тимчасовий, що будуть ще великі переміни, і тоді

— чи стануться вони в лівий чи в правий бік, — з нами, теперішними „каліфами на годиннику1*, будуть церемони тись значно менше. Такий закон усіх переворотів у світі.

X.

Початим широкої орґанізації українського руху. Центральна

Рада. Приїзд М. С. Грушевського. Українство і російська „революційна демократія “. Національний конґрес.

Як тльки розійшлися перші чутки про переворот в Петербурзі, зійшлася рада „Товариства українських по-

- 71

>ступовців\ цієї одинокої в ті часи всеукраїнської органі¬ зації. В двох маленьких кімнатах, що залишились віль¬ ними в Українському Клюбі від шпиталю*), зібрались не тільки члени ради, але й чимало рядових членів організа¬ ції; прийшли представники студентської молоді. Доложено було політичні новини, прийнято до відома, що Українці ввійшли до міського Виконавчого Комітету, між иншим — бар. Ф. Штейнгель яко голова, і А. Ніковський яко секре¬ тар Комітету. Було ухвалено сходитись що дня, щоб бути в курсі цілого руху і старатись захопити в ньому по змозі впливові позиції.

На другий чи на третий день засідання ради прийшло двох священників і заявили, що їх прислало яко своїх делегатів, київське православне духовенство, котре на своїх загальних зборах ухвалило піддержувати контакт з українською національною організацією. Прийшли пред¬ ставники від робітників, явилось кілька салдатів, ці останні вже від сформованих українських громад в ріжних військових частинах. Присутні на наших зборах капітан Гон і поручник Микола Міхновський заявили, що вони вже ведуть роботу по влаштуванню українського військо¬ вого клюбу. Все це свідчило, що Українці в Київі виявля¬ ють з себе певну громадську силу, і що українська націо¬ нально політична організація являється вже притягаючою силою для цілих суспільних груп.

Тоді було рішено заложити загальну організацію, яка на зразок „Ради громадських організацій м. Київа" обєднувалаб всі українські національні організації й сталаб на чолі руху. Ухвалено було назвати її „Центральною Ра¬ дою". Було богацько суперечок що до форми організації та її складу. З одного боку члени старого „Тупа“ насто¬ ювали на тому, щоб в основу організації було положено вже істнуючу всеукраїнську організацію „Товариство Українських Поступовців", що обєднувала в собі найкращі

*) Вище я згадував, що з початком війни київський україн¬ ський клюб (так само, як московський, петербурзький і полтавський), щоб урятувати себе і своє помешкання, улаштував у своїх хатах лазарет на 50 поранених. Це був справжній український лазарет44: до його забирали майже виключно самих поранених українців і тут вони попадали не тільки в цілком українське оточення, але перехо¬ дили свого рода українську національн}^ школу; неграмотних — вчили по українськи, всіх взагалі навчали української історії, осві- домлюзали, так що більшість верталась до своїх полків свідомими українцями. На дорогу довали їм і потім висилали в посилках укра¬ їнські книжки, листувались з ними. Протягом трьох років через оцю „школу* перейшли сотні й тисячі ранених і, таким чином вона своє признане іня виконала. Більш менш те саме було й по пншпх укра¬ їнських лазаретах.

— 72 —

українські сили. Можна було тепер поширювати її через: прилучення окремих громад, партійних організацій та коо¬ перативних груп. З другого боку представники молоді і численних, нараз повсталих соціалістичних організацій вимагали, щоб Центральна Рада складалася відразу по партійному прінціпу, щоб кожна партія мала своїх пред¬ ставників в числі пропорціональнім до значіння й числен- ности тої кляси, або тої суспільної верстви, інтереси якої вона хотіла заступати. Одна, наприклад, на борзі зложена група студентської молоді, що назвала себе партією укра¬ їнських соціялістів-революціонерів, виступала в імені Ліно гоміліонової маси українського селянства і претендувала на більшість місць в Раді. В тім же дусі висловлювались і представники аж пяти робітничих українських організа¬ цій в Київі (що тільки тепер ми про них почули) і т. д. Розуміється, нічого не можна було прінціпіялі но мати проти того, щоб в організації парляментарного типу (а такою, властиво й мусіла стати Центральна Рада) дій¬ сно вибрані й уповноважнені певною верствою представ¬ ники — діставали число місць відповідне чисельности й реальному значінню заступленої ними громадської вер¬ стви. Але в організації, що виникла в революційний мо¬ мент і формувалася перш за все з метою координувати український рух і стати на його чолі, уступити провід людям новим, що являються представниками значних громадських або соціяльних верств тільки іп зре, — для людей, що досі стояли на чолі національного руху і не¬ сли за його відповідальність в найтяжчі часи, це уявля¬ лось ділом дуже небезпечним по сво х наслідках. Менше всього, розуміється, тут грало роль небажання позбутися „впливу", — більш за все боялися, щоби не потершли на цьому інтереси справи. Але тому, що переспорити й пере¬ конати людей з демагогічним нахилом дуже важко, то скільки не сперечалися й не горячилися при формуванні Центральної Ради, але складати її довелося по прінціпу партійному. Бачучи, як трудно зговоритися, порозумітися й наладити спільну працю, і та, і та друга сторона по¬ кладали всі надії на приїзд проф. М. Грушевського, якого сподівалися з дня на день. Для нього було резервовано місце голови Центральної Ради. Од його особистого й громадського авторітету, шанованого в усіх українських кругах, сподівалися примирення всіх суперечностей і обєд- нання всіх на спільн й роботі за-для громадського добра.. Тимчасом уже наладжувалася практична робота: випуска¬ лися українські відозви до населення, відновлено видання українських часописів, — почала виходити „Нова Рада"*

— 73

за нею „Народна Воля", орган укр. соціялістів-революціо перів, „Робітнича Газета", орган соціял-дем жратів і т. д. . Що дня^ появлялися нові українські відозви, плякати, бро¬ шури, йшла надзвичайно швидким темпом організаційна робота в Київ} й на провінції, скликались і підготовля¬ лись з’їзди. Я, хоча й вступив у виконання обовазків по мішника губерніального Комісаря Київщини, вчащав на засідання Центральної Ради й богато сперечався що до способу її формування.

Нарешті (тижнів через два після початку революції в Киї ві) приїхав М. С. Грущевоький Памятаю, в призна чену годину у вечорі ми з пок. Ф. П. Матушевським пої¬ хали його зустрічати на двірець. Дожидали кілька годин, а поїзда все не було. Ми залишили авто дожидати, а самі поіхали до дому. Шофери чекали до 4-ої години ранку й поіхали також до-дому спати. А в 5 годин ранку при¬ був нарешті поїзд; з ним трапилося в дорозі нещастя: загорівся спальний вагон, в якому як раз їхав Грушев- ський, і він ледве встиг вискочити в одній білизні та пан¬ тофлях. Погоріли всі його річи, в тім числі кілька дуже рідких книжок старого українського друку XVI — XVII. в, що він віз із собою. З двірця до себе до дому довелось мандрувати Михайлові Сергієвичу пішки, в пальто поверх білизни і в нічних пантофлях. Так скромно відбувся вїзд до Київа людини, якій незабаром довелося відогравати таку голосну ролю в діях Київа й цілої України.

Прибувши до Київа, проф Гру шевський дуже скоро зорієнтувався в обставинах і ось за дуже короткий час, коли минулися перші дні радісних зустрічей, поцілунків, привітаннів, ми, старі „тупівці", співробітники Михайла Сергієвича, його вірна стара гвардія, з немалим здиво ванням почали помічати, що він — не з нами. Він більше перебував в товаристві молодих ес єрів (соціялістів- революціонерів), радився з ними, оточував себе ними, а з нами балакав і радився дуже мало. Коли дехто з стар¬ ших українських діячів, що стояв в особисто близьких стосунках до Михайла Сергієвича, спробував запитувати його, що сталося, чому він так поводиться, М. С. ухиляю¬ чись заявляв, що реальна сила за цими „молодиками", ще за ними скоро підуть маси, через те лучше відразу стати на їх чолі, щоб не допустити цілий рух до крайностей і великих помилок. Такий був змисл його відповідей і по¬ яснень. До певної міри ми з ним погоджувались, хоч осо¬ бисто це було й неприємно. Мені особливо не подобалась оця політика Михайла Сергієвича, на приїзд котрого я також покладав як найбільші надії. Цікаво, шо він нікому з нас.

— 74

наприклад, не радив іти за ним, не закликав приєднатись до його нового гурту, він наче б то хотів показати, що він один розуміє „дух часу* і поспішав сепарувати. ь од тих, хто ніби нездібний був за тим духом поспішати. Це у великій мірі знеохочувало мене до праці в Центральній Раді, до її безконечних нарад і галасливих засідань Я по- троха став відходити від неї, рішивши, що краще віддатись практичній роботі і, користуючись з свойого нового офіціяль- ного становища, старатись практично, без теоретичних міркувань, де тільки можна, переводити українізацію су спільного й адміністраційного життя Київщини. Праця в Ґу- берніяльнім Виконавчім Комітеті своїм практичним напрям¬ ком припала мені дуже до серця. Між иншим, моїм обо- вязком було затверджувати й реєструвати нові товариства та спілки. І от першим товариством, що подало мені свій статут до затвердження, була Київська „Просвіта44. Рівно сім років перед тим, те саме губерніальне правління, на чолі якого я тепер стояв, закрило „Просвіту44. В числі при¬ водів до закриття було офіціяльно поставлено видання моєї книжки „Оповідання про Ірландіюи. Тепер на пода¬ ному мені примірнику Статута цієї „Просвіти14, де я колись був три роки секретарем за головування небіжчика Б. Д. Грінченка, я зробив напис про затвердження товариства. Це був один з тих, але значних для мене, тріумфів у моїм житті.

В половині березня відбулися один за другим важливі моменти в розвитку українського руху. Коли не помиляюсь, 18 березня відбулася в Київі українська маніфестація. Своїм грандіозним характером, своїм одушевленням, своїм енту* зіязмом вона перейшла всі наші сподіванки. В їй узяло участь по над сто тисячів людей. Коли я підійшов до Во- лодимирського Собору, звідки мав рушити похід, то вже тут було повно народу, вся вулиця й площа була заповнена тисячами людей. Так само юрби стояли й далі, по Бібіков- ському бульвару, Володимирській вулиці коло Університету. Стояли цілі відділи війська з жовто-блакитними прапорами. Одна за другою надходили громади, групи, корпорації : школи, гімназії, товариства - усі з українськими прапо¬ рами. Он пройшов цілий відділ полонених вояків галичан. Тут близько коло мене стояв о. Щепанюк, один з галиць¬ ких заложників. „А що, отче, звернувся я до нього: тепер Ви бачите, що таки істнує українське життя в Київі?** У відповідь він мовчки стиснув мені руку. В його на очах бреніли сльози. Я розшукав аж коло Університету громаду членів київської „Просвіти44, під прапором якої я хотів ІТи в поході. До нас прилучився і М. С. Грушевський. Безко.

— 75 —

нечні юрби все прибували. Похід давно рушив, а до нас іще черга не дійшла — так далеко розтягнулася маніфеста- пінна кольонна. Маршрут був: по Великій Володимирській од Унірерситета, по Фундуклеївській, Крещатику, до Міської Думи, звідти в гору по Михайловській вулиці до площі св. Софії біля монументу Богдана Хмельницького. Без кінця ішло військо: казали, що вийшло 30.000 жовнірів. Нарешті дійшла черга і нам рушити. На чолі нашої гро¬ мади несено прапори : один з портретом Шевченка, дру¬ гий - національний. Перший ніс Ів. Ів. Щитківський, го лова Комітету по збудованню в Київі памятника Шевчен¬ кові, другий — Вол. Мик. Леонтович. Ми по черзі їм по¬ магали. Помалу, поволі йшов величній похід. Гордо маяли в повітрі національні жовто блакитні прапори (колір — символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на по¬ лях). То з одної, то з другої групи чути було спів: „Гей не дивуйтесь", „Соколи — соколии марш), „Ще не вмерла Україна". Та ось наша група дійшла до площі перед м ською думою. Там на бальконі стояла президія Виконав¬ чого Комітету і вітала пом'д. Тут же стояв і начальник військової округи ген. Ходорович і по військовому салю¬ тував українським прапорам. Проф. Грушев:ький дав знак рукою, що хоче говорити. Все втихло. Піднесеним голосом, — де він у його взявся ! — немов в якомусь натхненні, за¬ кликав нас Грушевський, щоб ми всі тут присягли під пра¬ пором Шевченка, що будемо боротись і не складемо зброї, аж поки не виборемо рідному краю автономії. Ми всі стали на коліна, підняли руки в гору і заприсягли. Тут ентузіязм досяг найз^щої хвилі. Юрба схопила Грушевського на руки і понесла на другий поверх Думи, на балькон, і звідти показали його народу. З тисячів грудей залунало: „Слава батькові Грушевському !м Потім похід рушив далі, на Софійську площу, але на вічу я вже не був, бо мусів іти до своїх службових обовязкіз. На цім вічу винесено було резолюцію з домаганням автономії України.

Українська маніфестація була переломовим моментом в розвитку вкраїнського руху в Київі: тепер відразу, і свої і чужі побачили, що українство — сила, що за ним маси, а не якісь окремі гуртки і купки. Ми всі почули вперше твердий ґрунт під ногами, почули себе господарями в своїй хаті. За маніфестацією почали я зїзди.

Перший великий з'їзд — то був з'їзд „Товариства укра¬ їнських поступовців". Зїхалось кілька сотень людей, цвіт української інтелігенції, люде, що винесли на собі весь до теперішній український рух. Засідання одбувались у вели кій залі Педагогічного Музею, що скоро потому перейшов

76

до розпорядження Центральної Ради.*; Головою з'їзду обібрано Іллю Шрага. На з'їзді виявилися дві течії: одна стояла за тим, щоб обернути „Туп** в партію з соціялі- стичною програмою, за виставлення гасел в дусі часу, за прийняття тактики, що була вирахована на притягнення як найширших кругів прихильників. Друга течія настоювала на тому, щоб зберегти загально національний характер організації, щоб не перемальовуватись в соціалістичну фарбу, і щоб виставити більш помірковані, але за те більш пра¬ ктичні гасла в сфері соціяльно-економічної програми Ве¬ личезна більшість була по стороні першої течії, і вона перемогла. З'їзд ухвалив перетворити товариство україн¬ ських поступовц в в партію „соціялістів-федералістів . Го¬ ловним пунктом політичної програми нової партії було переформування Росії на федерацію цілком автономних національних територій. Більша частина старих „тупівців* автоматично перейшла в ряди нової партії (їх з цього часу почали називати скорочено „ес-ефами"), в тім числі і я. В дуже небогатьох стало громадської од ваги, не поділяючи програму нової партії, не почуваючи й не визнаючи себе соціалістами — не ввійти до неї, за прикладом своїх одно¬ думців, приятелів і товаришів. Так зробив, наприклад, Е. X. Чикаленко. Решта ж підлягла, як вона сама уважала, ^громадській дисціплінім.

На початку квітня відбувся в Київ і Національний Укра¬ їнський Конгрес. В інтервалі між з'їздом „Тупа* і Націо¬ нальним Конгресом стався знаменний інцідент, який пока¬ зав, як ставиться до українського руху „революційна ро¬ сійська демократія*4, що привласнила собі право промовляти в Київі, в серці України, від імені цілого краю Треба ска¬ зати, що „Виконавчий Комітет**, зробивши своє діло, вдер¬ жавши в Київі лад в перші дні революції, помалу зійшов зі сцени. В місті вже наладилась нова влада, призначена Тимчасовим Правительством. — комісаром міста призначено було українця д-ра Страдомського, губерніяльним комісарам був д. Суковкін, на чолі військ, округи, поруч начальника ген. Ходоровича, стояв ще комісар полковник К Оберучев, що за пару тільки тижнів перед революцією повернувся з заслання до Київа і зразу був обібраний нашим Коміте¬ том Союза Міст в уповноважнені **). Куратором шкільної

*) Комісаром публичних будинків від Виконавчого Комітету був й го член Микола ІІорш. З його наказу н було віддано українським організаціям гарний будинок Педаґоґічного Музею, що перейшов тепер до історії з іменем Центральної Ради.

**) Одночасно з ним Комітет на мою Броиозіцію вибрав і С. В. Петлюру, щоб ще збільшити у нас український елемент. Але дві мої

— 77

округи було вже призначено проф. М. Василенка. Одначе на провідну ролю почали претендувати дві нові організації: „Рада солдатських депутатів" і „Рада робітничих депутатів". В обох перед вели російські та жидівські інтелігенти со- ціял-революційного і соціял демократичного напрямку. Цим людям український рух стояв кісткою в горлі, бо переби¬ вав їхні апетити на першу роль в Київі і в цілім краю. Ре¬ золюція віча про автономію України особливо їх наполо¬ хала. Ватажками в обох „сов”Ьтахс‘ були : ніякийсь Незлобін, голова Робітничої ради, страшенний нахаба і демагог; ка¬ пітан Карум, солдат Таск, дікарь Фрумкін і т. п. фігури. Одже ця компанія виявила бажання порозумітися з україн¬ цями, щоб не сталось якогось порушення „єдиного рево¬ люційного фронту". Від Центральної Ради на балачку з ними було виряжено делегацію до якої увійшли : М. С. Грушев- ський, В. К. Винниченко, Д. В. Антонович, Ф І. Крижанов- ський і я. Ми пішли на збори сполучених президій рад солдатських і робітничих депутатів, що відбувались в по¬ мешканні колишнього „Дворянського Клюбу" на розі Кре- щатика і Думської площі. Застали тут кілька десятків лю¬ дей — цивільних і військових. Нам зроблено було фор¬ мальний допрос: до яких власне меж простягаються наші домагання і чи не задумуємо ми переводити автономії Ук¬ раїни „явочним порядком" (фактично)? На це в імені на шої делегації відповів Грушевський, що ми справді хочемо автономії, але що в цьому домаганні не повинно бути ні¬ чого страшного для тих, хто стоїть на грунті гасел, вису¬ нутих революцією: самовизначення народів, децентралізація і т. д. Ця відповідь викликала страшенний рух серед зі¬ браних, і голова зборів Незлобин різко заявив, що дома¬ гання автономії в теперішню хвилю, це — удар в спину революції, і що на всякі спроби фактичного переведення цієї автономії революційна демократія відповість багнетами. Йому потакував капітан Карум, один з хвилевих героїв дня на тодішнім київськім обрію. М. С. Грушевський запи¬ тав: так щож, чи не думає російська революційна демокра¬ тія триматись у нас на Україні на багнетах? Питання Гру- шевського трохи збентежило революційних демократів і Незлобин пустився в довге вговорювання про те, що, мов¬ ляв, негайне переведення в життя автономії України пошко¬ дило б революції, відтягло б від неї живі сили, ослабило б єдиний революційний фронт, що „товариш Грушевскій" не з місяця ж зявився і повинен знати, чим в дійсности за-

телеґрами. які сповіщали Петлюру про вибір, не дїншли вже до нього, бо настали революційні дні, і він залишився в Земськім Союзі на за¬ хідному фронті.

— 78 -

грожує фактичне переведення автономії ось зараз... Грушев- ській відповів, що він власне тому й висовує постулят авто номії України, що він не зважився з місяця, а жив уеесь час на землі і дуже добре розуміє ріжницю між гарними словами, які говориться в часи революції, і реальними ви могами життя.*) Нарешті якось революційна демократія за довольнилася нашими заявами, що ніхто не думає встром ляти ножа в спину революції, що в справі автономії зпо- чатку хочемо почути думку і волю народу і що задля цього- скоро має зібратись національний конгрес. Розійшлися ніби мирно, але на душі у нас, українців, залишився дуже гір* кий осадок.

Та ось 4. квітня у великій залі Купецького Зібрання в Київі відкрився український національний конгрес В цій залі раніше звичайно відбувалися урочисті шевченківські концерти. Тепер заля і хори над нею вщерть були запов¬ нені народом. На конгресі були представники з усіх місць України: поприїздили члени давніх українських громад і організацій „Тупа“, представники деяких земських і мі¬ ських самоуправ, представники дуже богатьох сільських громад, кооперативних спілок, новоповсталих військових, селянських, робітничих та ріжних професійних організацій і новоутворених політичних партій. Не було це якесь пар- ляментарне представництво, але революційний українській зїзд, що дуже повно репрезентував усе свідоме українство того часу в усіх громадських і соціяльних його кругах. Зїхалось усього коло 1.500 людей, з котрих понад 800 мало мандати від ріжних організацій. Такого з'їзду ще не бачила Україна в нові часи Зїзд відкрився співом „вічної памяти“ тим, що полягли в ріжні часи за волю України. Головою конгресу однодушно й одноголосно, серед великих овацій обібрано проф. М Грушевського. Потім пішли ріжні при¬ вітання конґреса делегаціями й окремими особами. Велике вражіння зробило привітання епіскопа Никона і його тут же серед грому оплесків вибрано до почесної президії. В президії сидів і Вол. Винниченко, що скоро по вибуху революції приїхав з Москви до Київа і почав в догравати значну роль в рухові. Президія мала в собі крім персо¬ нально заслужених осіб, такик як пані Марія Грінченко, представників від усіх значніших громадських або соціаль¬ них груп, заступлених на з’їзді. Одже сиділи тут салдати, матроси, селяне, робітники, священники і т. д. Зїзд почався

*) 3 цим Незлобіним мені довелось зустріт сь літом И>17 р_ в Галичині, де вйі їздив ио краю і самоуправно реквірувавав } іжні>. машини для віби-то київської Радп Робітничих децутятів, одне по- вросту грабував чуже майно без усякого права і підстави.

— 79

і відбувався в атмосфері особливого піднесення духа й ра¬ дісного настрою. Це помічали навіть представники чужої й неприхильної нам преси, які чисельно явилися на зїзд. і потім писали> що на зїзді „сяли від тремтячого весняннога усміху людські обличча, палким жаром горіли очі, скрізь дружні обійми, братерські поцілунки при стрічах... зїхались члени сімї на велике спільне свято... Треба було, видко, дуже довго і сильно терпіти, треба було цілі століття зно сити гніт національної й політичної нево; і, щоб так горяче зустрічати свято визволення" („Кіевская Мьісль").

Перший день конгресу розпочався по святочній про¬ мові М. Грушевського моїм рефератом гДержавне право і федеративні домагання на Україні" ; потому йшли рефе¬ рати : Ол. Шульгина „Федералізм і перебудова Росії на фе- дералістичних основах" і Ф. Матушевського „Права націо¬ нальних меншостей та їх гарантії14. В дальші дні було за¬ слухано реферати: Мих. Ткаченка „Автономія України у фе¬ деративній республіці", Ф. Крижановського „Про способи утворення автономного ладу на Україні44, Вол. Садовського „Про територію автономної України" і Прок. Понятенка „Забезпечення прав національних меншостей". Як бачимо з самих тем докладів на з'їзді, він проходив під знаком автономії й федерації і виявив велику увагу до „меншо¬ стей44, — зовсім непрспорціонально до тої уваги, якою ці меншости обдаровували український національний рух На з’їзді були виступи й самостійників (Фед. Коломийченка, на¬ приклад), але вони були невдалі і не відповідали загаль- ному настрою конгреса, що маніфестував у своїх резолю ціях лояльність і довіря до Тимчасового Правительства.

Ухвали Конгресу зводились до вимог національно- територіяльної автономії України в перебудованій на феде¬ ративних основах Російської республіки і переведення цієї автономії тепер же, недожидаючи всеросійських установчих зборів. Першим кроком до цього уважалося встановлення краєвого уряду, який мала організувати Центральна Рада. В числі резолюцій конгресу було й домагання негайного увільнення й повороту до рідного краю всіх арештованих і засланих за старого режіму галичан. Взагалі треба ска зати, що ні один український великий з’їзд, починаючи від з’їзду Товариства Українських Поступовців, не проминав у своїх резолюціях отсього домагання що до галичан. На¬ ціональний Конгрес установив схему організації Централь¬ ної Ради і вибрав її призидіум: на голову М. Грушевського й на заступників голови — Сергія Єфремова і Вол. Вин- ниченка.

80 -

На другий, чи на третій день засідань Конгресу при¬ їхав до Київа військовий міністр Тимчасового Правитель- ства А І. Гучков. Конгрес уповноважнив мене, Миколу Мі>- новського і Ст. Єрастова (делегата від- Кубані) привітати з особі міністра Тимчасове Правительство і переказати йому деякі побажання, а саме: про формування українських військових частин з добровольців і про вивід з української території польських військових формацій. Ми поїхали на Банкову вулицю в помешкання штаба київської військової округи. Тут ми застали вже цілий ряд делегацій, переважно військових. З поміж них виділився якийсь генерал з мали¬ новими нашивками на еполетах і забалакав до нас. Це був генерал Довбор-Мусницький, начальник польської дивізії, що стояла в районі Білої Церкви й своїм безтактовним, арогантним поводженням дуже дратувала місцеву людність. Генерал висловив своє задоволення, що бачить перед собою українських представників, що ми, поляки й українці, по¬ винні жити між собою в добрій згоді, бо маємо так богато спільного між собою... В цей мент з вулиці почулося „ураи — надїхав міністр. Скоро до залі увійшов невисокий, пов¬ ний, сивий пан у синьому цивільному вбранні: це був вій¬ ськовий міністр і у всіх нас, а особливо у військових, його ультра - цивільний вигляд викликав якесь здивовання. Та проте голосне „ураи розляглося і в залі. За кілька хвилин нашу делегацію запрошено до кімнати, куди прийшов мі¬ ністр, і тут я в імени делегації сказав йому коротеньке при¬ вітання і передав побажання Конгресу. Гучков подякував за привітання, а щодо побажань відповів якось умильчиво й неясно : що, мовляв, поляки тепер своєї території не ма¬ ють (тоді ціла російська Польща була окупована німцями), так як же відмовити їм в гостинносги, що вони скоро й самі зиберуться, бо мають іти на фронт і т. п. А що до фор¬ мування українських частин, то це діло треба обміркувати й порадитись з місцевою військовою владою. І він щось сказав генералові, що був коло його так, немов в ролі секре¬ таря, і той щось занотував у своїй книзі. На цьому наша аздиенція скінчилася. Вражіння залишилося у нас квасне: ми доложили про результати нашої місії президії Конгресу, і я вже не памятаю, чи реагував як-небудь Конгрес на від¬ повідь Гучкова.

XI.

Моє призначення комісаром до Галичини й Буковини. Подорож до

Тимчасового Правительства. Революційний Петроград.

Повернувшися до-дому з другого чи з третього за¬ сідання Конгресу, я знайшов у себе на столі телеграму :

— 81

.„Тимчасове Правительство призначило Вас краєвим Комі¬ саром Галичини й Буковини. Князь Львов“. Це мене дуже здивувало, тим більше, що з часописів було звісно, що. вже призначено на цю посаду князя Долгорукова Та мір¬ кувати довго не доводилось і, порадившись на другий день вранці з проф. Грушевським, я рішив не відмовлятись та, попередивши М. А. Суковкина, в той же день у ночі виїхав до Петербурга представитись правительству і дістати вказівки та інструкції. Пізніше я довідався, що моє при¬ значення сталося таким способом :

Коли вибухла революція, ми всі якось наче трохи за¬ були за Галичину, та й самі Галичане, що жили серед нас у Київі, усю свою увагу звернули тепер на справи рево¬ люції. Вони, одначе, зорганізувалися й утворили Комітет Українців з усіх земель Австро Угорщини. Перший згадав і заговорив про те, що треба якось по новому організу¬ вати управу окупованих частин Галичини й Буковини, П. К. Линниченко, уповноважнений Земського Союза. Ми з ним останніми часами зблизилися на грунті спільної праці в Галичині ; це був Українець з Поділля, місцевий дідич, людина дуже енергійна і щира, але до українських орга¬ нізацій він не належав. Тепер, десь в половині березня, Линниченко, порадившись зі мною, скликав у себе в бу¬ динку Земського Союза на Софійській Площі (пізніше українське міністерство земельних справ) невеличку нара¬ ду, на яку запросив крім мене і І. І. Красковського, ще проф. Грушевського, представника нового галицько-буко¬ винського Комітету, що про його я оце згадував, голову жидівського допомогового Комітету і двох послів до ав¬ стрійського парляменту, що перебували в Київі : Т. Оку- невського і Е. Брайтера. Всі запрошені явилися, крім Брай- тера, який і надалі ухилявся від цих нарад. На нараді було ухвалено взяти на себе ініціятиву скласти проект нової управи Галичини й Буковини, в ліберальному дусі і з до¬ пущенням місцевого населення до самоуправи — на скільки на це дозволяло становище окупованих російською армією про¬ вінцій ворожої держави. На одних з дальших зборів Лин- ниченко прочитав виготовлений ним коротенький проект докладу до Тимчасового Правительства в цій справі. Між иншим було проектовано замість генерал-губернатора при¬ значити краєвого комісара властиво з попереднім обсягом влади, замість губернаторів — губерніальних комісарів. З нашим проектом виїхали до Ставки Верховної Команди І. І. Красковський і П. К. Линниченко. Обидва дістали санк¬ цію нашого проекту і мандат, перший — від Комітету пів¬ денного фронту Союза міст, другий від Комітету Земського

Мої спомини про недавне-минуле. 6

- 82-

Союза. Про кандидатури на наших нарадах не говорилося,, але приватно малося на увазі рекомендувати призначення на Галичину — Линниченка, а на Буковину — Вязлова, а ідо до генерал-губернатора, то було звісно, що вже при¬ значено князя Долгорукова. Одже тепер зрозуміло, чого я так здивувався, діставши телеграму про своє призначення. Виявилось що Линниченко і Красковський зустрілись в Ставці (в Могилеві) з чотирма міністрами, що приїздили туди на якусь нараду і переконали призначити замість Долгорукова — мене, як людину, що близько знала га¬ лицько-буковинські відносини, працювала в тих краях, та й могла задовольнити наших Українців, з якими в Петер¬ бурзі де далі, то все більше рахувалися. Міністри повер¬ нулися до Петербурга і там на раді міністрів провели од- міну призначення князя Долгорукова і призначення менео

Я чув, між иншим, що справою нової адміністрації в Галичині дуже цікавляться поляки. До мене ще перед моїм призначенням зайшов проф. Грабський і почав роз¬ мову на тему, що нам треба би зробити так, щоб і поль¬ ське населення не було покривджене... Я йому міг відпо¬ вісти лиш те, що вже, як чув, призначено кн. Долгорукова і що ніхто тепер у нас не думає когось кривдити.

Дві доби їхав я до Петербурга в вагоні, що був вщерть* набитий людьми, головно салдатами, що опанували зовсім залізниці і зробились тут повними господарями : займали всі вагони, всі купе й коридори, їдучи в усіх напрямках сюди й туди : хто на фронт, хто з фронту, хто до Петер¬ бурга, хто до дому, — чого й що, ніхто не знав. Наче якесь свойого роду переселення народів. Звичайному паса¬ жирові було тяжко залізти до вагону, а не то, що знайти в ньому місце А вже коли хто знайшов місце, то сиди на ньому і не рипайсь, не кидай ні на одну хвилину, хоч би то було й цілий день, ніч і більше. В Петербурзі серед наших Українців було таке ж саме оживлення і підйом духа, як і в Київі. Тут також одбулась велика українська маніфестація, в якій узяло участь коло 25.000 людей, в тімг числі богато військових і загальну увагу звернув на себе відділ кубанських козаків, що їхав кінно в своїм гарнім козацькім > бранні під запорожським прапором і бунчуками.. Українська делегація відвідала міністра-президента князя Львова й подала йому меморандум з домаганнями негай¬ них реформ на полі культурно - національного життя на. Україні, а також з домаганнями негайного увільнення й по¬ вороту галицьких і буковинських засланців.

Зупинившись у свого приятеля Ол. Г. Лотоцького, я відразу почав ходити по ріжних урядах, де,, хто й як має

83 —

дати мені вказівки й інструкції. Але добитись чого небудь певного було дуже важко. Ніхто нічого не знав кожен був зайнятий своїм ділом, а про якусь там Галичину не хотів думати Я рішив побувати у ріжних міністрів з окрема, починаючи з князя Львова. Доступивсь я до міністра-пре- зидента доволі лехко тому, що секретарем його виявився земляк з Київщини. Князь Львов прийняв мене дуже при¬ вітно. На вигляд це була дуже симпатична, добродушна людина, що менше всього скидалась на голову револю¬ ційного уряду От так собі предсідатель повітової зем ської управи. На столі в його лежала свіжа просфора ; він дуже часто вживав слів: пБог Вам в поміч", „Христос Вам допоможи44, видко, це була релігйна людина. Ніяких ясних вказівок він мені не дав, прохаючи зачекати, поки приїде спеціяльний висланець від командуючого південно- західним фронтом генерала Брусілова. Тоді мала відбутись міністерська нарада в справі Галичини. Тимчасом радив він подбати про вироблення статута для управи краєм. Коли зайшла мова про переміни в адміністрації, про те, що може доведеться звільнити декого, наприклад бувших губернаторів, він дуже рішуче заявив: „Як декого? Всіх до одного! Ви там не повинні й каміня на камені за¬ лишити від того, що було досі14.

Дальший візит я склав міністру юстіції Керенському. В його хотів добитись розпорядження про негайний пово¬ рот з Сибіру засланих галичан. Товариші міністра внутріш- них справ Щепкин і Лєонтєв, до котрих я був по черзі звернувся після візити до кн. Львова, сказали мені, шо по¬ ворот галичан залежить від міністра юстіції. Виявилось, одначе, що у Керенського спільний прийом : в одні й ті самі години приймає усіх, хтоб до його не прийшов, одна¬ ково, чи по громадській, чи по приватній справі : і сіль¬ ська баба, що прийшла клопотати про скасування якогось штрафу в десять карбованців, наложеного на неї ; і дія- кон, що надумав проситись про перевід його на кращу парафію, і панночка, що прийшла просто подивитись на популярного міністра, „душку-Керенськогом, і краєвий ко¬ місар Галичини й Буковини, що явивсь клопотатись за долю невинно засланих до Сибіру тисячів людей, всі по¬ винні були дожидатись в спільній черзі. Ніхто не запиту¬ вав, чого й пощо хто прийшов, а тільки зазначалося числ ) в черзі. Мені припав не то 1 1 7-ий, не то 118 ий нумер. Довелось терпеливо дожидатись в двох тісних кімнатках, де не було зовсім де сісти, так усі на ногах і чекали. В сусідній кімнаті приймав міністр 3 за дверий иноді до¬ літав подражнений, нервовий голос. Впускали прохачів де-

84 —

сятками, вони ставали в півколо, міністр обходив усіх по черзі і здебільшого проганя, кажучи, — як вам не сором із такими дурницями лізти до занятої людини. З дверей иноді показувалися молоді офіцери - адютанти міністра. До них зараз же кидалися прохачі, стараючись зясувати свої справи. Але ті тільки відмахувались руками. Вже після того як я більш години простояв в почекальні, ввійшов не¬ молодий пан в чорному сурдуті і голосно заявив, що він — товариш міністра Зарудний, так може хто схоче до нього звернутись, він може сам вирішити справу, і нема чого турбовати міністра. Але ніхто до нього не звернувся: Отсі, — і баба, і діякон, конче хотіли бачити самого Ке- ренського, як втілення найвищої справедливости на землі. Так п. Зарудний і вийшов поклонившись. Нарешті вийшов оден з адютантів і сказав, що міністр дуже втомлений і на числі 110 му припинює прийом до другого разу. (А той другий раз був десь за два дні). Усі, коли загрожувало таке відрочення, кинулись з шумом до дверий, відтиснули адютантів і вдерлись до прийомного покою. Адютанти борюкались з одним особливо настирливим прохачем. З цього замішання скористав я і таки проскочив до мі¬ ністра. Порядок сяк-так відновили, тих, що вже проско¬ чили, не виганяли, за те міністр ще прискорив свій обхід прохачів, і черга скоро дійшла до мене, Керенський пізнав мене, привитався дуже ласкаво і прохав зайти на другий чи на третій день до його до хати, сказавши мені дещо наче умовлене гасло, щоб мене пропустили. Певна річ, що в обстанові загального прийому говорити про серйозні справи було неможливо.

Я прийшов в призначений день і годину до помеш¬ кання Керенського, яке було в будинку міністерства юсті- ції. У міністра був дуже стомлений вигляд, а права рука висіла перевязана. Оповідали, що перед тим він був на якімсь матрозськім вічу в Кроншгаді і після своєї промови схотів кожному з тисячів учасників стиснути руку. Наслід¬ ком того в його розпухла права рука. Керенський почав розпитувати про київських знайомих, про тамошні на строї. *) Із визволенням арештованих галичан, одначе не пішло так гладко, як я надіявся. К�